Спадок з бонусом - Інна Земець

Усміхнувся їй сміливо, сподіваюсь, а не розгублено і в до вбиральні зазирнув – велика, облаштована так, щоб і тут ігор не спиняти, та найголовніше побачив – невеличке вентиляційне віконце під самою стелею. Що ж, кудись та потраплю, якщо пролізу. Схоже, пощастить, от тільки «тінь», що в кімнаті на мене чекає маю відволікти, аби знати ще як саме. Сам себе лаяв, що дурню зробив – краще б до хлопця причепився. Гратися ані з нею ані з ким іншим не планую, а от чоловіку натиснув би на сонну артерію, вирубив без мук совісті і пішов прогулятись. Поки себе картав, дівуля не нудьгувала – скинула з себе останнію ниточку, що замість одягу носила і влаштувалась на чорному простирадлі.

- Ти готовий? – спрагло шепотіла вона.

- Ще б пак, Палажко! – сміливо відповів я і до шафи наблизився. – Нам знадобляться шовкові пов’язки для очей і рук. Як тобі такий вибір?

- Мій улюблений набір, - промуркотіла «тінь» і дозволила себе прив’язати.

Використав все, що проанонсував, а сам війдйшов подалі, гучно за собою стільця по підлозі протягнувши і повернувся до планшету біля ліжка.

- Музика просто фантастична, як я люблю, - здригнувся я і врубив вибірку в стилі індастріал-метал скільки гучності було.

Дівчина лежала на ліжку і чекала мене. Не варто довго її томити, підійшов, нахилився до вуха і прошепотів.

- А тепер просто полеж, я хлопець дуже сором’язливий, хочу здаля на тебе подивитись. Можеш рухатись, навіть стогнати, якщо хочеш, та особливо не напружуйся – я і так впораюсь.

Такого клієнта ще не мала, мабуть, тож подумки привітав її з дебютом і тихо до вбиральні зайшов. Біс його знає, скільки часу маю, такою інформацією не володію. Судячи з ціни запрошення – тиждень, але з огляду на обставини – може і менше ніж пів години. Віконце було маленьке, решітка погано прикручена, тому зняв і проліз швидко, радіючи що маю на собі більше ніж дівчина в кімнаті, бо лиш одяг порвав. Тихо приземлився в темному закапелку і роззирнувся – темний вузький коридор, порожній, на щастя. Пройшовся ним аж до дверей, з усіх сил уникаючи різних звуків, що доносились з інших кімнат. Обшукали мене гарно, та під краваткою відмичок, що на 3-D принтері надрукував не знайшли. Ними і скористався, вже за мить опиняючись на сходах, що вниз вели. Тут точно цікавіше буде – підвал пошарпаний, та наче навмисно, як декорації до фільмів жахів. Сірі стіни, зелене світло миготить – атмосфера специфічна. Скрізь двері, точно як і поверхом вище, але очевидно, що звукоізоляція тут краща. Камер ніде не помітив і тихо пішов, до дверей вухом притуляючись. Ані звуку не почув, а от з однією кімнатою пощастило – відчинена, туди і зайшов. Враз схотілось до милої Палажки повернутись, бо ті іграшки що біля неї лишились мені набагато більше подобались. Тут місцина більше хірургічне відділення нагадувала, як сюди з ким потрапиш, то краще одразу на голки погодитись, все інше геть неприйнятне. Довго не роздивлявся, для розуміння місця де перебуваю і кушетки з ременями для кінцівок достатньо було, та повернутись тихо не вдалось – вже майже до сходів повернувся, аж тут мене хтось зупинив окриком. Двоє амбалів когось під руки тягнуть, третій до мене звертається. Думав встигну заскочити, але на сходах наздогнали, ударом в потилицю пригальмували і потягнули.

- Чорт забирай, чого причепились? Я тільки на голки згоден, якщо шо. І взагалі, хіба можна так з гостями? – побулькав гнівом я.

Мабуть, що і не так можна, судячи з того, що тут побачив. Маска моя так збилася, що замість світлонепроникної пов’язки мені стала, та і без того відчув, як всі чотири кінцівки до стільця стяжками закріпили.

- У тебе срібний браслет, тебе сюди не запрошено, - тихо на вухо промовив один із квадратних бурмил і маску мою зняв.

Кімната схожа на ту, в якій щойно побував, але не порожня, майже багатолюдна, як на мене. На іншому стільці ще один щасливчик сидить і хай мене грім поб’є, якщо я його не знаю – Тимур. Давно хотів з ним зустрітись, та не за таких обставин.

- А що з цим гостем? – спитав я. – Теж браслет не того кольору начепив?

- Його взагалі сюди не запрошували. Тож питання до обох однакові – хто такі і нащо тут.

Помовчав трохи, покрутив головою і руками – добряче пристібнули, не поворухнутись навіть.

- У кого питаєш? Мені відповідати чи до іншого звертаєшся? А то без черги влазити не люблю.

Розсмішив всі три голомозі шафи з антресольками, та одну менше за іншого, за те мені по ребрах і всандалив, мабуть.

- Можете хоч хором співати, мені не заважає, - з лагідною посмішкою алігатора відповів він.

Наступний удар водій відхопив, хоча і слова не відміну від мене не зронив. А далі вже і не сильно рахував. Тимур мовчав ніби німий від народження, а я час від часу якісь нісенітниці плів.

- Друже, не можна так з гостем поводитись. Може свій другий браслет біля своєї Палажки залишив, а ти так негостинно зі мною поводишся.

- Не дочекається ніяка Палажка твого повернення. Занадто цікавих тут не любимо. 

Цього разу по щелепі відплату дістав. За кілька хвилин віддухопелили обох добряче, Тимур мов води в рота набрав, а мені ж пельку не стулиш. Та казав не те, що почути хотіли. Їм хоч Гамлєта цитуй, а ефекту як на Яру точно не справлю. Та і слава Богу. Так ті шафи упрівали, аж у стільця ніжка репнула - підгадав таки вірне положення під слушну мить, нарешті. Добре, що стілець дерев’яний і на спину впав, дорогою і спинку ламаючи.