Віднайдений час - Марсель Пруст

несумісну з теперішністю, змигнула, та й уже. Звичайно, можна продовжити виставу добровільної пам’яти, така пам’ять вимагає сил не більше, ніж розглядання книжки з малюнками. Отож колись, наприклад, того дня, коли я вперше вибирався до принцеси Ґермантської, із сонячного подвір’я нашої паризької кам’яниці я позирав знічев’я, за спонукою серця, то на майдан біля комбрейської церкви, то на бальбецький пляж, наче вибирав ілюстрації саме для цього дня, гортаючи зошит з акварелями, намальованими в різних куточках, де я бував; і отак собі каталогізуючи ілюстрації своєї пам’яти, подумав з егоїстичною втіхою колекціонера: «А все ж я бачив у житті чимало прекрасного». Тоді моя пам’ять, певна річ, підтверджувала відмінність вражень; хіба що сполучала між собою однорідні елементи. Інакше було з моїми трьома недавніми спогадами, адже тут, навпаки, замість подавати своє я у вигіднішому світлі, я майже сумнівався в повсякденній достемен-ності цього я. Так само того дня, коли я вмочував мадленку в гарячий чай, у самім серці місця, де я опинявся, — хай би тим місцем був, як того дня, мій паризький покій, чи як сьогодні, цієї миті, бібліотека принца Ґермантського, а недавно — дитинець його палацу, — в мені жило, сяючи круг мене яс-ною аурою, враження (смак розмоченої мадленки, металевий дзвін, кругляк під ногами) спільне для місця, де я саме перебував, а також для іншого місця (кімнати тітки Октавії, залізничного вагона, баптистерія Сан-Марко).

Ось і тепер, коли я розмірковував про все це, виття у водогінних трубах, таке схоже на протяжистий рев сирен, які часто лунали вечорами на прогулянкових кораблях, під час плавби коло Бальбека, пробудило в мені (як уже колись у Парижі, у великому ресторані, коли я дивився у вікно люксусової їдальні, напівпорожньої, нагрітої сонцем, літньої) щось далеко більше, ніж просто враження, аналогічне тому, що я переживав бальбецькими вечорами, коли на всіх столиках лежали обруси та срібло, а за великими розчиненими навстіж вікнами виднілася дамба — без жодного розриву, «лите» скло або «литий» камінь — тимчасом як сонце звільна опускалося в море, де починали порявкувати пароплави, а мені, щоб підбігти до Альбертини та її приятельок, що гуляли дамбою, досить було переступити через дерев’яну раму, заввишки мені по кісточки, в чиї жолоби, щоб провітрити готель, зсунуто водночас весь послідовний ряд шибок. Але до цього враження не домішувався болісний спомин про кохання до Альбертини. Болісні спогади ми зберігаємо тільки по небіжчиках. А небіжчики швидко обертаються у тлін, довкола їхніх могил залишаються тільки краса природи, тиша, кришталеве повітря.

Ба навіть, зрештою, то було не так відлуння, дублікат минулого враження, пробудженого в мені відгомоном у водогінній трубі, як саме те враження. У цьому разі, як і в усіх попередніх, спільне враження силкувалося відтворити довкола себе давнє місце, тимчасом як місце теперішнє, на яке зазіхало місце давнє, всією своєю непіддатливою масою змагалося проти вламування в паризький палац нормандського пляжу чи залізничного насипу. Приморська їдальня в Бальбеку, зі своїми адамашковими обрусами, приготованими, наче покров жертовника, до зустрічі призахідного сонця, силкувалася похитнути міцні підвалини палацу Ґермантів, виважити його двері, змусити підскочити круг мене канапи, як колись змусила підскочити столики паризького ресторану. Як завжди у цих «змертвихвстаннях», відлегле місце, народжене довкола спільного враження, на мить спліталося, наче борець, із місцем теперішнім. І як завжди, гору брало місце теперішнє; і як завжди, переможений видавався мені прекрасніший; він був такий прекрасний, що я в захваті завмирав на нерівній бруківці, як і перед чашкою чаю, намагаючись утримати в ті секунди, коли воно зринало, і завернути, коли воно знов тікало, тамте Комбре, тамту Венецію чи тамтой Бальбек, навальні й відтручувані, народжувані, щоб потім покинути мене в серці тих місць, хоч і нових, але відкритих для минулого. І якщо теперішнє місце не зразу перемагало, мені видавалося, ніби я непритомнію; бо ці воскресіння минувшини, хоча тривають лише секунду, такі всеосяжні, що змушують не тільки наші очі перестати бачити перед собою кімнату і споглядати дорогу, обсаджену деревами, чи те, як дедалі бучавіє морський приплив; вони змушують ніздрі вдихати повітря відлег-лих місць, змушують волю вибирати між різними планами, які вони нам підсовують, змушують усю нашу свідомість повірити, що вона оточена ними, або принаймні вагатися серед цих теперішніх місць, приголомшену непевністю, схожою на ту, яку ми іноді відчуваємо, засинаючи перед невимовним видивом.

Отож те, чим оце щойно смакувала істота, двічі-тричі воскрешена в мені, становило, може, фрагменти буття, вирваного в часу, але така задума, дарма що осягає вічність, перебіжна. А проте я відчував, що втіха від неї, така рідка гостя в моєму житті, була єдиною правдивою і плідною втіхою. Справді-бо, хіба примарність інших утіх не знаходить достатнього свого виразу бодай у постійному недоситові, який залишають нам, приміром, розкоші світського життя, доводячи нас до нестравносте, викликаної поглинанням огидної їжі, а чи приязнь, певніше, її симуляція, бо митець, жертвуючи, хоч би з яких духовних спонук, годиною праці задля балачки із приятелем, знає, що він зрікається реальносте в ім’я якоїсь мани (приятелі є приятелями тільки в час, коли ми віддаємося милим шаленствам, які трапляються в нашому житті і яким ми потураємо, хоча й усвідомлюємо десь на споді душі, що впадаємо в оману, як упадає в неї божевілець, уявляючи собі, наче меблі живі, й балакаючи з ними), чи там смуток, нерозлучний із насиченням, смуток, знайомий мені після зустрічі з Альберти-ною, коли я завдав собі клопоту чогось досягти — познайомитися з дівчиною, — і коли той клопіт, хай, зрештою, і невеликий, видався мені власне таким, може, саме тому, що я допевнився свого? І якщо я в чомусь черпав утіху навіть більшу за ту, що зазнав би, кохаючи Альбертину, то тільки у протилежному — в тузі, яка мене опадала в час її відсутносте, бо коли я був певен, що вона зараз з’явиться, як того дня, коли повернулася із Трокадеро, я, здається, нічого, окрім невиразної нуди, не відчував, тимчасом як я дедалі розпалювався і радість моя зростала, коли свідомість мою розбурхував брязкіт ножа чи смак чаю, вводячи до мого покою покій тітки Леонії, а за ним і весь Комбре та обидві пов’язані з ним сторони.

Отож я поклав собі не припиняти цього споглядання природи речей, схопити його, але як? яким робом? Певна річ, цупкість серветки, повертаючи мені Бальбек, голубила в цю хвилину мою уяву не лише виглядом моря того ранку, а й запахом покою, швидкістю вітру, вранішнім голодом, ваганнями, куди,