Вогненне око - Олесь Ульяненко

а то й страх перед заздрісними колегами. І віднедавна, щоб збити перші наслідки доброчинства на новому місці, щоб заглушити самотину, Віталій рештки незгаяного часу проводив у швидкісних трамваях. Йому забивало віддих, поверталися запахи, коли порожній вагон підносило, завертало на крутих поворотах, коли колеса шалено відбивали ритм, завищавши під металевим скелетом мосту, і він млів, радісно судомлячись занімілими м'язами на сидінні, кутаючись у синю млу, де за вікнами зводилися чорними грифелями квартали з облущеними, жовтими, як луска, вікнами. Там Віталій отримав нове п'ятикімнатне помешкання, але з сумом згадував полишений куточок у новобудові, де стіни з заходу червоно підсвічуються сонцем, вітер патрає зелені хмари, низько проганяючи їх над випеченими брунатними полями з копицями сіна, від яких тхне отрутохімікатами. Жив він схимником, щоб не сказати вбого. Шафа була для одягу, а заодно там зберігалися папери та книги; дві чашки, колись привезені з дому, і стільки ж надщерблених тарілок. Гроші він тримав під пожовклою газетою, в тій же таки шафі, і витрачав ощадливо, – кожного разу, дістаючи купюру, важко зітхав. Іноді я ловив його під вітриною шикарного борделю, де він, сходячи потом, бідолаха, переминався з ноги на ногу, щось бухтів про себе, а там, махнувши рукою, плентався додому, на півдорозі присоромлений своєю совістю, повторював незмінну фразу: «Вони повертаються!» Рука його твердо вимальовувала кожну деталь гелікоптера.

Якогось дня, – так завше трапляється з розповідями, коли вони підходять до логічного завершення або обридають гірше, ніж оскома в роті, – відчуваючи черговий напад хвороби, роззявивши рота, Віталій, більше нажаханий, брів людяного полудня центральною вулицею. Очі вертілися, мов дзиґи, мозок палав, кінцівки хололи. Він щось шукав навмання, чимдалі більше зігнутий непосильним тягарем років, відчуваючи, що це більше, ніж самотина, що це переважує хворобу. Він зупинявся, обіпершись серед товкотнечі, викликаючи в пам'яті зашмульгані картини минулого, де буцімто вловлював тихий шелест щастя; проте жах накочувався, відриваючи тоненькі жилки й перетинки. Уклякши біля кав'ярні «Старе Диво», де вовтузилася зачучверіла молодь, лементуючи й лаючись, і крики видавалися далекими погуками птахів, він напружував м'язи, щоб не впасти на розтоплений спекою першого місяця осені асфальт, захищаючись ліктем від павучих звуків. Упершись лобом об скло, він намагався побачити – невідомо чому – червоні дашки голубників; проте йому вдарило в голову жаскою хвилею, жахонуло снопом білих іскор. Він обвис шкіряним мішком, безпорадно сапаючи ніздрями й ротом гудрон повітря. Тут він згадав про «Чайник». Спочатку Віталій угледів світ немов крізь яскраве скло – чужий, далекий, але ясний. Думка про «Чайник» струсонула його, – предмети й речі перестали зливатися з людським потоком; блискучі, до солодкого, пакуночки зависли в повітрі, а за хвилину повернулися на місце. Молодь уже не верещала, а мирно гомоніла в затінку під «Старим Дивом». Він побачив свою розплилу тінь і, важко переставляючи ноги, мов налиті свинцем, тягнучи своє обважніле, мертве тіло підземним переходом, шморгаючи носом, здригаючись від їдкуватого щурячого духу, виповз біля Бессарабки. Повз нього прогопкав національний духовий оркестр, цим засвідчуючи гарантію стабільності, а за хвилину прогула зграя навіжених рожевощоких сектантів. За спиною, ліворуч, запахкали спалахами фотокамер іноземці. А Віталій, похитуючись, чомусь думав, що впродовж року, якщо не швидше, все оце полюбить Гуго; а Гуго у відповідь віддаватиме належну данину місту, те, чим Віталій просто-таки гребував. Але Гуго скромно віддасть те, що йому вже непотрібне, помалу з'їдаючи на майдані Незалежності в скляному ящику кулінарії налисника з сиром, запивши поспіхом розбавленою кефіром сметаною. І от центральна вулиця вилітає з-під його куценьких ніжок. На його байдужу до всього фізію натраплятимуть люди, старі з чогось спеціалісти, приймаючи за давнього знайомця, десь на місцевих, нікому не потрібних виставках анімалістів із шанобливими, по-жіночому капловухими режисерами-гомосексуалістами; на прокатах найновіших фільмів він сидітиме, підтиснувшись ледь не під відеопрожектор, але сторожкі очі знаходитимуть його й там. Десь за місяць його матимуть за свого, запрошуватимуть на шкалик коньяку, – не цікавлячись ні ім'ям, ні прізвищем, ні посадою. А він здебільше полюблятиме просиджувати довгі години в «Чайнику», завислому, мов пухир, над центральною площею, спиною до місцевого «біг-бена», до олив'яної ріки, до розмитого строкатого натовпу, що тече врізнобіч, журно якось поглядаючи на блискучі горби автомобілів під ударами дощу, наче на вихідців з іншого світу. Гуго стремить, непорушно уп'явши жовті очі ящірки, полуджені до мертвого білим світлом, крізь вікна й фіранки. І в тих зниклих у білій безвісті безбарвних очах Віталій не вгледить того звичного виразу, що блукає з вічною мукою, вишукує. Очі Гуго – як електронний апарат, налаштований заздалегідь на якусь точку. Погляд Гуго вбирає набагато більше, пропускаючи несуттєві для нього дрібниці. Гуго, муркочучи, говорить про доброчинність, прозоро, без натяку, але чемно, притискаючи по-білячому, або зовсім як жінка, до грудей руки, всіяні ластовинням. Гуго ніколи не образиться, тож його колеги позичають гроші або якісь дрібниці, не поспішаючи з поверненням. Гуго чемно схиляє голову, затріпотівши золотими віями, скидає руку, проводить коло, мовби щось хоче сказати – всі чекають на якесь слово, – але він загадково всміхається, за мить показуючи вже спину зеленого піджака. Коли він рухається коридором, видається, ніби пливе якась безтілесна істота; Віталію здається, що Гуго ледь не з побожним трепетом дослухається до густої тиші, перебитої лясканням глянсованих часописів. Складалося враження, а так воно й було, що говорив він тільки з Віталієм. До підвищення Віталія за посадою вони часто бачилися і вважалися за приятелів. Хоча це було не те й не інше. Хто є чиєю тінню, те знало кілька чоловік, котрі за природою своєю підслуховували під дверима їхні балачки й більше домислювали, ніж слухали. Хабарництво, що процвітало тут, спонукало до рішучих дій, тобто писалися анонімки, підслуховування зводилося до рангу набагато вищого, ніж власне підслуховування; чемні та мовчазні чоловічки в сірих лавсанових костюмах виявляли неабиякий хист у вивідуванні.

Усіх здивувало, коли Віталій підвищив платню. Наступного дня його вже викликали до установи, що займалася неблагонадійними громадянами або державними злочинцями. Він з годину тинявся під відеокамерами, що обмацували сірий монументальний дім із вічно темними вікнами, стовбичив з мокрою спиною перед важкими дверима і схаменувся аж тоді, як стрижений телесуватий молодик байдуже процідив крізь зуби: «Вам чого?» Той молодик і повів його коридорами, безлюдними, мов підземелля Середньовіччя, про які він колись читав. У кабінеті його привітно зустрів чоловік, який спочатку видавався незворушним, але як тільки відрекомендувався полковником Кравченком, ураз розбалакався. Говорив полковник чистою говіркою тих країв, звідки і Віталій.