Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

— Будь ласка, Джордже, ризикуй собі як завгодно, — мовив Файнес, жуючи гілочку канадського чаю. — Але ж і мені, гадаю, не заказано на те подивитись. Ану стривай, онде ті панове нібито радяться там унизу, ще й сюди поглядають, наче кури на сідало. То, може, ти сказав би їм напутнє слово, поки вони не попхались нагору? Остеріг би красненько, що їх тут дуже просто й Достріляти.

У світлі вранішньої зорі вже вирізнялись обличчя переслідувачів, що стояли внизу. То були наші давні знайомі Том Локер і Меркс, із двома поліцаями та ватагою розбишак, найнятих в останньому заїзді, які за пляшку бренді завжди ладні пристати до погоні за збіглими Неграми.

— Ну, Томе, попалися твої пташки! — сказав один з них.

— Еге ж, я сам бачив, як вони дременули нагору, — озвався Том. — А осьде й стежка. Треба йти просто туди. Зі скелі їм тепер не зіскочити, і ми їх швидко злапаємо.

— Слухайте, Томе, але ж вони можуть стріляти в нас із-за скель, — мовив Меркс — А це, знаєте, не смішки.

— Ха! — глузливо відказав Том. — Завжди ви труситесь за свою шкуру, Мерксе! Одначе не бійтеся! Ці бісові негри надто полохливі!

— Нема нічого дивного, що я так дорожу своєю шкурою, — пробурмотів Меркс. — Вона ж у мене одна. А негри часом б’ються, мов чорти.

В цю мить на краю скелі над ними з’явився Джордж і спокійним голосом запитав:

— Хто ви такі, панове, і чого вам треба?

— Нам треба збіглих негрів, — сказав Том Локер. — Джорджа Гарріса, Елізу Гарріс і їхнього сина, а ще Джіма Селдена з матір’ю. З нами тут поліційні чини, ми маємо дозвіл на арешт, отож і зловимо їх, будь певен. Ти мене чуєш? А чи не ти й будеш Джордж Гарріс, раб містера Гарріса з округи Шелбі в Кентуккі?

— Так, я Джордж Гарріс. І був час, коли той містер Гарріс із Кентуккі справді називав мене своєю власністю. Але тепер я вільна людина, і моя дружина та син належать мені. Джім і його мати теж тут з нами. Ми маємо зброю і будемо захищатися. Коли хочете, ви можете піднятися сюди, але перший, хто наблизиться на постріл, буде мертвий, і другий, і третій, і так аж до решти.

— Ну годі вам, годі! — обізвався присадкуватий одутлий чоловік, ступнувши наперед і висякавши носа. — Не випадає вам так розмовляти, молодий чоловіче. Ви ж бачите, ми охоронці правосуддя. На нашому боці закон, і влада, і все таке інше. Отож спускайтеся краще по-доброму, бо вам однаково доведеться здатись.

— Я добре знаю, що закон і влада на вашому боці, — гірко відказав Джордж. — Ви хочете забрати мою дружину й продати в Новому Орлеані, а хлопчика, мов безсловесне теля, кинути в обору до работорговця. Джімову стару матір ви хочете повернути негідникові, що бив її і знущався з неї, бо не міг знущатися з її сина. А нас із Джімом ви воліли б оддати на тортури тим, кого ви звете нашими панами, щоб вони затоптали нас у болото. І коли ваші закони дозволяють вам таке робити, то ганьба і вам, і тим законам! Але ви нас ще не схопили. Ми не визнаємо ваших законів і вашої країни! Ми вважаємо себе такими ж вільними, як і ви, й будемо битися за нашу волю до останку!

Виголошуючи свою декларацію незалежності, Джордж стояв на видноті на вершечку скелі, і рожевий відсвіт зорі осявав його смагляве обличчя и темні очі, що палали гнівом і розпачем.

Хоч би як там було, а його горда поза, палючі очі та гучний голос так вразили переслідувачів, що їм на хвилю аж мову одібрало. Справжня хоробрість і рішучість часом здатні вгамувати навіть найзапекліших грубіянів. Тільки Меркс лишився незворушний. Він неквапливо звів курок свого пістоля і, коли Джордж скінчив говорити й запала миттєва тиша, вистрілив у нього.

— Адже за мертвого у Кентуккі дадуть ті самі гроші, що й за живого, — спокійно промовив він, витираючи пістоль об рукав.

Джордж відскочив назад. Еліза зойкнула. Куля пролетіла біля самого його волосся, мало не черкнула Елізу по щоці й увігналася в стовбур дерева за нею. — Пусте, Елізо, — швидко мовив Джордж.

— Краще тобі не вилазити їм перед очі зі своїми промовами, — обізвався Файнес. — То ж усе підлі негідники.

— Ну, Джіме, — сказав Джордж, — готуй свої пістолі й будемо разом пильнувати той прохід. Першого, що виткнеться звідти, стріляю я. Ти стріляєш другого і так далі. Нема чого витрачати по дві кулі на кожного.

— А що, як ти не поцілиш?

— Ще й як поцілю! — спокійно відказав Джордж.

— Ого! Хлопець, я бачу, з норовом, — пробурмотів Файнес крізь зуби.

Після пострілу Меркса переслідувачі якусь мить стояли, не знаючи, що робити далі.

— Здається, ви когось там поцілили, — мовив, один. — Я чув крик.

— Щодо мене, то я зараз же лізу нагору, — сказав Том. — Ніколи не боявся негрів, не побоюсь і тепер. Хто зі мною? — спитав він, здираючись на каміння.

Джордж виразно чув його слова. Він витяг з-за пояса пістоль, оглянув його й націлився на вихід з тіснини, де мав з’явитись перший переслідувач.

Хтось із найхоробріших подався за Томом, а тоді вся ватага й собі полізла на скелю. Задні підштовхували передніх, і ті мусили рухатись набагато жвавіше, ніж їм того хотілося. Вони просувались усе далі, й десь за хвилину кремезна Томова постать показалася майже на краю провалля.

Джордж вистрілив, і куля влучила Томові в бік. Та, навіть і поранений, він не відступив, а, заревівши, мов. оскаженілій бугай, перескочив через провалля.

— Е ні, друже, — мовив Файнес, раптом виступаючи наперед і штовхаючи Тома своїми довгими ручиськами. — Ти тут нікому не потрібен.

І Том загримотів у провалля. Він пролетів усі ті тридцять футів, чіпляючись за дерева, кущі, пеньки й каміння, аж доки, геть побитий, із стогоном гепнувся додолу. Він, напевне, убився б на смерть, якби не зачепився одежею за віти великого дерева, що трохи послабило падіння. І все ж удар був досить сильний і навряд чи приємний для Тома.

— Ой лишенько! Та це ж сущі дияволи! — вигукнув Меркс, перший пускаючись бігти зі скелі — куди завзятіше, ніж піднімався.

Уся ватага хутко посунула за ним. Найгучніше тупотів і сапав гладкий поліцай.

— Ось що, панове, — мовив Меркс, — ви зараз обійдіть скелі й підберіть Тома, а я тим часом скочу наконя та гайну по підмогу.

І, не