Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
— Ти маєш рацію, — сказав Головацький, — проте я стою на тому, що наша творчість мусить мати своє регіональне забарвлення.
Григорій Глькевич, старший від хлопців років на десять, мовчки прислухався до розмови, потім розкрив ще один записаний піснями зошит.
— Ви ось послухайте, я цю пісню записав у Воскресінцях біля Коломиї. Може, вона й занесена сюди зі сходу, але співають її без мовних змін, — значить, сприймають наші люди східноукраїнську мову як свою рідну:
Козак від'їжджає, дівчинонька плаче: — Куди їдеш, козаче? Козаче–соколю, візьми мене із собою На Вкраїну далеку…— Мало того, — підхопив Маркіян, — тут не тільки справа в мові, а й у вираженні спільноти усього нашого народу. Галицькі селяни, ці ще не усвідомлені австрійські українці, у піснях тужать за Великою Україною, — чи ж не є це ознакою прагнення до єдності? Нам про це слід пам'ятати.
— І все–таки я стою на своєму, — мовив Головацький. — Ми мусимо внести в літературу мовні скарби свого краю і тим самим збагатити загальноукраїнську літературну мову. А тому повинні ходити від села до села і все записувати, все.
— А мене, — заговорив по хвилі Глькевич, — мучать такі ось сумніви: вибираючи з надр на поверхню багатство народної творчості, щоб нею живити творчість свою, чи ми тим самим не вбиваємо фольклор? Адже глибинна риба гине, коли її витягати на поверхню.
— А чи краще буде, коли вона житиме в тій глибині, а про неї не знатиме світ? — вперто заперечив Головацький. — Правда, в розвинутих країнах Європи народну поезію витіснила цивілізована література. Можливо, це колись і в нас станеться, дай нам Боже створити таку літературу… Але ж ми, не маючи її, можемо втратити і народну, коли її не записати. Старі творці вимирають, а нове покоління уражене германізацією, полонізацією! Наша ж фольклорна епіка підтримувала на дусі наш народ протягом віків, виконувала, зрештою, не тільки соціальну й національну функції, а й глибоко артистичну! Тому мусимо її рятувати.
— Це правда, — підтвердив Вагилевич. — Мусимо. Адже мало вже її не втратили, тільки демократичний рух в Європі сколихнув слов'янських учених мужів рятувати народну поезію від загибелі. Це мусимо робити й ми. Бо ким станемо?
— Ніким, — вимовив глухо Маркіян. — Цісарським бидлом.
…Хлопці пили запашне з шумою молоко, уминали кукурудзяний малай, — зголодніли за добрий шмат дороги з Криворівні до Устєрік; з постелі п'ятьма парами оченят зирили за паничами менший від меншого голопузі діти, жінка стояла біля припічка, мовби вичікувала, коли хлопці наїдяться й підуть собі, а ґазда, цмулячи вигнуту мосянжеву люльку, говорив поволі, ніби сам до себе, попахкуючи ядучим димом та спльовуючи на долівку.
— Не сказав би–м, що раюємо, але дихати вже можна. Най Бог простить, що таке скажу: не стало опришків — не спотребилися більше панам Грдлічка з Юріштаном. Та й добре, що не стало, ая… Тихо жиємо, буришку маємо, кукурудзу за афини[68] міняємо на долах, а корівка своя. Бо згадав цісар за нас. Йо… Після Штоли ще ходили опришки в горах, та недовго… Був Антошко Ревізорчук, але ми 'го не виділи ні разу. Лишень чули. Та й то він не збирався опришкувати, але кривда йому заподіялася. Кажуть, що в Дземброні справляв собі весілля — дуже файну дівку брав, Олену. То син пана Скарбка із своїми гайдуками вкрав її. А молодий якраз за молодою їхав. Перестріли і вбили панича келепами… Та й що з того?.. Ймили потім Антошка разом з Оленою у Заросляку під Говерлою, кинули опришка у прірву, а Олена сама за ним скочила… А тепер уже, слава Богу, тихо. Цісар, мой, все те до порядку притягнув…
— А що сталося з цими? — Маркіян показав у бік мандатарії.
— Е–е, та то до того йшло… Бог буком не б'є. Господь лиш дивився і чекав, коли йому того стане забагато… А Грдлічка з Юріштаном геть показилися. Опришків уже не було, а вони ще їх шукали. Почали ловити сільських парубків і гай, — ти опришко! Бо за зловлених опришків діставали гроші… Запирали отут–во в катушу, до голодної смерті допроваджували. Або й вішали, а потім казали, що сам повісився. Та від того Юріштана не лише люди, а й худоба втікала. Люди ходили скаржитися до Станіславова і навіть аж до Відня… А одного разу Юріштан фест напився та й убив барткою таки свого — пушкаря. А то цісарський слуга. Забрали тоді Юріштана до коломийського криміналу, а Грдлічка пішов з папером по людях, аби хрестики ставили, — нібито склав подання на землю для гуцулів. А то була його просьба, аби випустили Юріштана. Його й випустили, але прислали сюди цісарську комісію, довго тут сиділи комісари та й закрили мандаторію. А Грдлічку з Юріштаном вигнали. Кажуть, що Грдлічка уже сконав у Кутах під плотом. А Юріштана обкидало гнояками, бо я вам кажу: Бог буком не б'є. Погану болість має. Ходить по дорогах, а більше сидить коло Дідушкової річки та й жебрає…
— І люди дають йому милостиню, не вбили дотепер? — аж кинувся Маркіян.
— Та його й так Бог побив, — зітхнула жінка. — Йой, і йому треба
