Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго

зробити його предметом нашої особливої уваги. Хлопчиків, чиї батьки заробляють собі на життя теслярським ремеслом, у цих краях не бракує, вистачає й тих, чиїх батьків було страчено на хресті, але якщо, маючи стільки можливостей, ми все ж таки обрали серед цих багатьох одного, то нам ліпше не ставити під сумнів правильність нашого вибору. По-перше, бо ні для кого не таємниця: кожна людина — це цілий світ як із погляду її іманентної сутності, так і в трансцендентному розумінні. По-друге, тому, що цей край завжди був не такий, як інші, досить лише подивитися, скільки людей як високого, так і низького стану були тут проповідниками й пророками, починаючи від Ісаї й кінчаючи Малахією, вельможі, священнослужителі, пастухи, — кого тільки серед них не було, — а тому нам слід бути дуже обережними у своїх судженнях, і спершу досить скромні здібності тесляревого сина не дають нам права робити передчасні висновки й проголошувати їх остаточними, щоб на самому початку не зіпсувати всі його перспективи. Бо немає сумніву, що цей хлопець, який іде до Єрусалима, тоді як більшість його однолітків ще й за поріг батьківського дому не наважувалися ступити, хоч його поки що й не можна вважати взірцем проникливості та мудрості, безперечно заслуговує на нашу повагу, адже маючи, як він сам сказав матері, рану в душі, він не став чекати, поки вона йому загоїться або він просто звикне жити з нею, поки дуже корисна звичка не думати не дозволить їй поступово зарубцюватися, а пішов у широкий світ, який імовірно завдасть йому чимало нових ран, їх ставатиме усе більше й більше, аж поки вони зіллються в одну велику й нестерпно болючу рану. Можливо, такі припущення комусь видадуться геть надуманими й не лише у стосунку до людини, а й до часу та місця, адже ми вкладаємо сучасні почуття та комплекси в голову сільського палестинського хлопця, що народився за багато століть до того, як у світ прийшли Фройд, Юнґ, Ґроддек і Лакан, але ми маємо всі підстави вважати своє припущення не таким уже безглуздим та неймовірним, коли візьмемо до уваги, скільки в писаннях, що служили тодішнім юдеям духовною поживою, можна знайти прикладів, які переконують нас у тому, що людей, нехай там у яку історичну добу їм випадає жити й хоч би як багато століть їх розділяло, можна вважати духовними сучасниками, коли мова заходить про їхню психіку та поведінку. Єдиним і незаперечним винятком із цього правила можна вважати історію Адама та Єви, й не тому, що вони були першим чоловіком і першою жінкою, а тому, що не мали дитинства. І нехай біологи та психологи не виступають зі своїми спростуваннями, стверджуючи, що уже психіка кроманьйонця, яку ми навіть уявити собі не можемо, містила в собі елементи, з яких поступово склалося те, що наповнює голову, яку ми сьогодні носимо на плечах. Такий аргумент ні в чому нас переконати не може, адже про кроманьйонців нічого не говориться у Книзі Буття, а Ісус здобув свої знання про сотворіння світу та людини з неї і тільки з неї.

Але ми, захопившись цими міркуваннями, які, проте, мають певний стосунок до змісту євангелії, яку ми намагаємося написати, зовсім забули про свій обов’язок супроводжувати тесляревого сина до Єрусалима, куди йому вже зовсім мало залишилося йти. Він уже бачить місто перед собою, грошей у нього немає, але він цілий і неушкоджений, з натертими після тривалої подорожі ногами, але з не меншою рішучістю в серці, аніж тоді, коли вийшов із дому, три дні тому. Він приходить до цього міста не вперше, тому його серце схвильоване не більше, аніж годиться бути схвильованим серцю людини побожної, яка вже або скоро буде добре знайома зі своїм Богом. З цієї гори, що називається Гетсиманською або — що те саме — Оливковою, перед ним відкривається чудова картина архітектурних ансамблів Єрусалима — Храм, башти, палаци, житлові будинки, і місто здається таким близьким, що можна доторкнутися до нього рукою, але для цього також треба, щоб містична напруга в його тілі досягла дуже високого рівня і злилася з невичерпною могутністю світового духу. День наближався до кінця, сонце опускалося за далеке море. Ісус почав спускатися в долину, запитуючи себе, де він ночуватиме цієї ночі, у місті чи за його межами, раніше, коли він приходив сюди з батьком і матір’ю на свято Пасхи, вони оселялися поза міським муром, у наметах, що їх благодійними зусиллями цивільних та військових властей ставили для того, щоб надати притулок численним прочанам, і немає навіть потреби говорити про те, що чоловіків і жінок там оселяли окремо, і це правило стосувалося навіть малих дітей. Коли Ісус уже на смерканні дійшов до міського муру, браму вже зачиняли, проте сторожа дозволила йому увійти, важкі дерев’яні бруси засувів відразу гримнули, опустившись у нього за спиною, і якби Ісус мав якусь тяжку провину на своїй совісті, тобто належав до людей, яким повсюди ввижаються покарання за скоєні злочини, то, либонь, у нього виникло б відчуття, що він потрапив у пастку і її залізні зуби мертвою хваткою вгородилися йому в гомілку, або він сам собі здався б мухою, яка заплуталася в липучій павутині. Але у хлопця, якому тринадцять років, гріхів не так багато й вони не такі тяжкі, він ще не досяг того віку, коли люди починають убивати або грабувати, вони ще не дійшли до того, щоб давати неправдиві свідчення, жадати дружину ближнього, його дім, його раба, його рабиню, його вола або віслюка, вони ще не прагнуть заволодіти чимось таким, що їм не належить, а тому цей хлопець чистий і не має на своїй совісті жодної плями, хоч душа його вже й утратила первісну невинність, адже неможливо побачити смерть і залишитися таким самим, як ти й був. Вулиці міста були безлюдні, люди саме сідали вечеряти, іноді зустрічалися лише жебраки та волоцюги, але навіть ці намагалися заховатися у свої потаємні нори та закапелки, бо незабаром вулиці почнуть патрулювати римські легіонери на страх заколотникам і всіляким підривним елементам, що навіть у самій столиці держави Ірода Антипи творять свої чорні справи, не думаючи про те, що коли їх схоплять, то на них чекає страхітлива страта, як уже було у Сефорисі. У глибині вулиці, осяяний світлом смолоскипів, під брязкіт мечів та щитів і тупотіння ніг, узутих у важкі бойові сандалії, уже з’явився один із таких римських патрулів. Заховавшись у закапелку