Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс

Він нахилився, поцілував її м'який живіт, потерся об нього щокою, тоді прикрив його.

— І ти мене ніколи не покинеш? — спитала вона.

— Не кажи такого, — сказав він.

— Але ти справді віриш, що я люблю тебе? — спитала вона.

— Ти мене любиш в цю хвилину більше, ніж будь-коли ти могла припустити. Та хтозна-що станеться, коли ти почнеш про це все думати!

— Ні, не говори такого! І ти вже не думаєш, ніби я хотіла використати тебе, правда?

— Як?

— Щоб народити дитину?..

— Тепер кожна людина на світі може мати дитину, — сказав він, зашнуровуючи свої краги.

— О ні! — вигукнула вона. — Ти не це мав на увазі?

— Та ну! — сказав він, поглядаючи на неї з-під насуплених брів. — Це було найкраще.

Вона лежала непорушне. Він тихо відчинив двері. На темно-блакитному небі був прозорий бірюзовий обідок.

Він вийшов замкнути курей, щось лагідно промовляючи до пса. А вона лежала, чудувалася дивовижами життя й буття.

Коли він повернувся, вона все ще лежала, рум'яна, мов циганка. Він сів коло неї на стільчику.

— Тра, щоб ти якоїсь ночі прийшла до мене додому, перед тим, як поїдеш, згідна? — сказав він, підвівши брови; його руки звільна гойдалися між колін.

— «Згідна?» — перекривила вона. Він усміхнувся.

— Ге ж, згідна? — повторив він.

— «Ге ж»! — сказала вона, імітуючи його говірку.

— Еге? — сказав він.

— Еге! — повторила вона.

— І переспиш зо мною, — сказав він. — Так тра. Коли ти прейдеш?

— Коли «прейду»? — спитала вона.

— Нє, — сказав він. — Ти не мош не прейти. Коли ти прейдеш?

— Мо', в неділю, — сказала вона.

— Мо', в неділю! Еге!

Він пирснув.

— Нє, ти не мош, — заперечив він.

— Чого «не мош»? — спитала вона.

Він засміявся, її спроби імітувати говірку були такі невдалі.

— Тоді ходи, тра йти! — сказав він.

— Вже тра? — сказала вона.

— Вже трась! — виправив він.

— Чому я повинна говорити «трась», коли ти кажеш «тра», — запротестувала вона. — Це нечесно.

— Хіба? — сказав він, подавшись вперед і ніжно погладивши її по обличчю. — Ти маєш гарну поцьку, правда! Найкращу на світі. Коли любиш! Коли хочеш!

— Що таке поцька? — запитала вона.

— А ти не знаєш? Це — ти там унизу; те, куди я входжу, куди ти мене пускаєш. Та сама штука.

— «Та сама штука», — перекривила вона його. — Тоді це те ж саме, що їбатися.

— Нє! Нє! То тільки рух. То роблять тварини. А це — щось значно більше. Розумієш! А ти маєш щось більше за тварину, правда? Навіть коли злягаєшся! Там твоя краса, любонько!

Вона підвелася і поцілувала його між очі, котрі дивилися на неї так тьмяно, і ніжно, і невимовно лагідно, такі незбагненно гарні.

— Правда? І я тобі подобаюся? Він поцілував її, не відповідаючи.

— Тра тобі йти, дай обтрушу тебе, — сказав він.

І його рука пройшлася по вигинах її тіла, твердо, без жадання, однак з м'яким, інтимним знанням.

Коли вона в сутінках бігла додому, світ здавався сном; здавалося, дерева в парку виринали й хиталися, немов на якорі в час припливу, і схил пагорба, що вів до будинку, був наче живий.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

У неділю Кліфорд захотів до лісу. Був приємний ранок, то тут, то там білим дивом розцвітали груші й сливи.

Як жорстоко життя обійшлося з Кліфордом — все навкруг цвіте, а його доводиться пересаджувати з домашнього крісла в крісло з моторчиком. Та він забув про своє каліцтво і навіть ним хизувався. Коні все ще було неприємно, коли доводилося піднімати й перекладати його неживі ноги. Тепер це робила місіс Болтон або Філдз.

Вона чекала на нього на початку алеї, біля стіни з буків. Його крісло виїхало, пихкаючи, з якоюсь хворобливою повільною поважністю. Під'їжджаючи до дружини, він сказав:

— Сер Кліфорд на своєму змиленому скакуні!

— Принаймні, пирхаючому! — засміялася вона.

Він зупинився й озирнувся на довгий низький фасад старого коричневого дому.

— Реґбі й оком не змигне! — сказав він. — Але й нащо йому? Я їду на досягненнях людського ума, і це побиває коня.

— Мабуть. А душам, які в Платона прямують у рай на колісниці, запряженій парою коней, тепер довелося б їхати на «форді», — сказала вона.

— Чи на «ролс-ройсі» — Платон був аристократом!

— Атож! Уже немає чорного коня, щоб його пришпорювати й батожити. Платон і уявити не міг, що ми вигадаємо щось краще за його чорного й білого скакуна і не матимемо скакунів взагалі, а тільки мотор.

— Тільки мотор і бензин! — сказав Кліфорд. — Сподіваюся, наступного року зможу трохи підремонтувати наш старенький дім. Думаю, на це доведеться виділити коло тисячі, але ремонт тепер такий дорогий! — додав він.

— О, чудово! — сказала Коні. — Тільки б не було більше страйків!

— Яка користь від їхніх нових страйків! Вони просто зруйнують промисловість, тобто те, що від неї зосталося, і, звісно, вони починають це розуміти!

— Можливо, вони не проти, щоб промисловість зруйнувалася, — сказала Коні.

— Ой, не говори, як жінка! Промисловість набиває їм шлунки, навіть якщо не здатна наповнити гаманці, — сказав він, вживаючи такі обороти мови, які дуже нагадували балаканину місіс Болтон.

— А хіба ти не говорив якось, що ти консерватор-анархіст? — запитала вона невинно.

— А ти зрозуміла, що малося на увазі? — відпарирував він. — Я мав на увазі тільки то, що люди можуть бути такими, як хочуть, і почувати, що хочуть, і робити, що хочуть суворо приватно, аби тільки форма життя і його апарат залишалися недоторканими.

Коні йшла декілька кроків мовчки. Тоді вперто відповіла:

— Це все одно, що сказати протухлому яйцеві — живи як завгодно, аби тільки твоя шкаралупа була ціла. Але протухле яйце тріскається само по собі.

— Не думаю, що люди — ті ж самі яйця, — сказав він. — І навіть не протухлі яйця, дорога моя маленька євангелістко.

Цього чудового ранку він був у доброму гуморі. Високо над парком заливалися жайворонки, в просвітку між деревами виднілося, як тихо піднімається дим з далекої копальні. Майже так, як у давнину, перед війною. Насправді Коні не хотілося сперечатися. Але їй також зовсім не хотілося іти з Кліфордом до лісу. Тому вона йшла поряд з його кріслом, плекаючи впертість свого духу.

— Ні, — сказав він. — Якщо добре все організувати, страйків більше не буде.

— Чому?

— Тому що страйки стануть неможливими.

— І люди дозволять? — запитала вона.

— А ми їх не питатимемо. Ми це зробимо, щоб вони не бачили, для їхньої ж власної користі, щоб урятувати промисловість.

— І так само для твого власного зиску, — сказала вона.

— Природно!