Завоювання Плассана - Еміль Золя
І справді, увійшла пані де Кондамен. Вона на хвилинку спинилась коло чаші з свяченою водою, зняла рукавичку й перехрестилась граціозним рухом. Її шовкова сукня прошелестіла у вузькому проході між стільцями. Стаючи навколішки, вона сповнила все високе склепіння шелестом своїх спідниць. У неї був звичайний привітний вигляд — вона всміхалася сутінкам церкви. Незабаром лишилися тільки вона і Марта. Абат гнівався і голосно стукав у дерев’яну перегородку сповідальні.
— Пані, це ваша черга; я остання, — люб’язно прошепотіла пані де Кондамен, нахиляючись до Марти, якої не впізнала.
Марта повернула до неї своє схудле обличчя, бліде від надзвичайного хвилювання; здавалось, вона не розуміла, чого від неї хочуть, вона наче прокидалась від екстатичного сну; повіки її тремтіли.
— Ну що там, пані, що там? — сказав абат, прочинивши двері сповідальні.
Пані де Кондамен підвелась, усміхнувшись на заклик священика. Впізнавши її, Марта кинулась у сповідальню, але раптом знову впала навколішки, не ступивши й трьох кроків.
Пані Палок було дуже весело; вона сподівалась, що обидві жінки от-от вчепляться одна одній у волосся. Марта, напевне, все чула, бо пані де Кондамен мала дзвінкий голос; вона розповідала про свої грішки, наповнюючи сповідальню чарівним щебетанням. Один раз вона навіть засміялася тихим, приглушеним сміхом; почувши його, Марта підвела своє змучене обличчя. А втім, пані де Кондамен скінчила швидко. Вона вже пішла була, потім повернулась і знов почала говорити, але навколішки вже не ставала. «Ця чортиця глузує з пані Муре і абата, — подумала дружина мирового судді. — Вона надто розумна, щоб псувати собі життя».
Нарешті пані де Кондамен пішла. Марта провела її очима, ніби чекаючи, поки вона зникне. Тоді вона сперлася на сповідальню і впала навколішки, гучно стукнувшись колінами об підлогу. Пані Палок підійшла ближче, витягла шию, але побачила тільки темну сукню Марти, яка, впавши ниць, виливала свою душу. Майже півгодини було зовсім тихо. Одну мить їй здалося, що вона чує приглушене ридання в напруженій тиші, яку порушувало іноді потріскування дерев’яної перегородки. Їй набридло, кінець кінцем, оце підглядання, але вона лишалась тільки для того, щоб побачити обличчя Марти, коли та виходитиме із сповідальні.
Абат Фожа вийшов перший, роздратовано зачинивши двері. Пані Муре ще довго лишалася нерухомою на колінах у тісній комірчині сповідальні. Коли Марта пішла, опустивши вуалетку, здавалось, вона була зовсім розбита, забула навіть перехреститись.
— Видно, посварились! Абат був неласкавим, — пробурмотіла пані Палок, ідучи слідом за Мартою аж до Єпархіальної площі.
Тут вона зупинилась, повагалась якусь мить, потім, пересвідчившись, що за нею ніхто не стежить, тихенько прослизнула у будинок на розі площі, де мешкав абат Феніль.
Тепер Марта буквально жила в церкві св. Сатюрнена. З великою ретельністю виконувала вона всі церковні обряди. Абат Фожа навіть частенько докоряв їй за ту пристрасть, з якою вона виконувала свої релігійні обов’язки. Він дозволив їй причащатися тільки раз на місяць, сам розподіляв години її молитв, вимагав, щоб вона не замикалася в побожності. Довго вона благала у нього дозволу бувати щодня на ранній обідні. Одного разу, коли вона розповіла йому, що цілу годину пролежала на холодній підлозі своєї кімнати, караючи себе за якийсь гріх, він вибухнув гнівом, кажучи, що тільки сповідник має право накладати єпітимії. Він поводився з нею дуже суворо, погрожуючи, що відішле її назад до абата Бурета, якщо вона не упокориться.
— Я зробив помилку, погодившись стати вашим духівником, — повторював він раз у раз, — мені потрібні тільки покірні душі.
Вона почувала себе щасливою від цих суворих слів. Залізна рука, що її згинала, затримувала її на краю цього безмежного обожнювання, в якому вона хотіла б знищити себе, підстьобувала її жагучим бажанням, що безнастанно відроджувалось. Вона лишалася новонаверненою і тільки поволі підходила до кохання, раптом зупиняючись, вгадуючи більші глибини, втішаючись чарами цього повільного руху до не знаних їй радощів. Отой великий спокій, що обійняв її спочатку в церкві, оте забуття себе самої і всього поза собою тепер змінилися справжньою насолодою, щастям, яке вона закликала і до якого неначе торкалася рукою. Це було щастя, прагнення якого вона невиразно відчувала в собі від самої юності і яке тепер знайшла у сорок років; цього щастя їй було досить, вона вся віддавалась йому; воно винагороджувало її за роки, що пройшли марно; воно спонукало її жити егоїстично, поринувши цілком у свої нові почування, що пестили і голубили її.
— Будьте добрим, — шепотіла вона абатові Фожа, — будьте добрим, я так потребую доброти.
І коли він був добрим, вона ладна була дякувати йому навколішках. Тоді він ставав лагідним, розмовляв з нею, як батько, пояснюючи їй, що в неї надто палка уява.
Господь, казав він, не любить, щоб йому поклонялися з таким запалом. Вона всміхалась, червоніла, робилася знову гарною і молодою, обіцяла бути розсудливою. Потім, у якомусь темному кутку, вона віддавалася таким пориванням віри, які кидали її на кам’яні плити підлоги, вона вже не стояла навколішках, а майже плазувала на підлозі, белькочучи палкі слова молитви, а коли вони завмирали, вона молилася всією своєю істотою, без слів кличучи той божественний поцілунок, що, як подих вітерця, пролітав над її волоссям, ніколи його не торкаючись.
Вдома Марта стала сварливою. Досі вона животіла, байдужа до всього, втомлена, щаслива, коли чоловік давав їй спокій; але відколи Муре, схудлий, жовтий, став проводити цілі дні вдома, покинувши свою звичку дражнити її, він почав її дратувати.
— Завжди він плутається у нас під ногами, — казала вона куховарці.
— Це він од злості, — відповідала та. — Знаєте, він недобра людина. Я давно це помітила. І мовчить він тепер недаром. Адже він так любить базікати! То все тільки хитрощі, щоб нас розжалобити. Він лютує в душі, але стримується, щоб йому співчували і робили все так, як він хоче. Знаєте, пані, ви добре робите, що не зважаєте на ці витівки.
Муре допікав обом жінкам грошима. Він не хотів сваритися, боячись іще більше отруїти своє життя. Та хоч він не лаявся, не тупотів ногами, не чіплявся до дрібниць, зате він тішив своє наболіле серце, відмовляючи Марті і Розі у зайвій п’ятифранковій монеті. Щомісяця він видавав Розі сто франків
