Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
– Як важко доводиться письменникові в таких ситуаціях!
Розділ XXXІV
Велике щастя, що природа наділила людський розум такою ж добродійною глухотою і неподатливістю до переконань, яка спостерігається у старих собак – «до виучки нових фокусів».
На якого метелика миттєво перетворився б найбільший у світі філософ, якби читані ним книги, спостережувані факти і власні думки примушували його невпинно міняти переконання!
Батько мій, як я вам казав минулого року, був не такий, він цього терпіти не міг. – Він підбирав яку-небудь думку, сер, як первісна людина підбирає яблуко. – Вона стає його власністю – і якщо він не позбавлений мужності, то скоріше розлучиться з життям, аніж від неї відмовиться. —
Я знаю, що Дідій, великий цивіліст, не погодиться і заперечить мені: звідки у вашої первісної людини право на це яблуко? Ex confesso,[170] скаже він, – усе перебувало тоді в природному стані – і тому яблуко належить стільки ж Франку, скільки і Джону. Скажіть, будь ласка, містере Шенді, яку грамоту може він пред’явити на нього? з якого моменту яблуко це стало його власністю? коли він зупинив на нім свій вибір? чи коли зірвав його? чи коли розжував? чи коли спік? чи коли очистив? чи коли приніс додому? чи коли перетравив? – чи коли —? – Бо ясно, сер, що якщо захоплення яблука не зробило його власністю первісної людини – то й ніяка наступна його дія не могла цього зробити.
– Брате Дідію, – скаже у відповідь Трибоній – (а оскільки борода цивіліста і знавця церковного права Трибонія на три з половиною і три восьмих дюйма довша за бороду Дідія, – я радий, що він за мене заступається і більше не утруднятиму себе відповіддю), – адже справу вирішено, як ви можете в цьому переконатися на підставі уривків з кодексів Григорія і Гермогена[171] та всіх кодексів од Юстиніана і до Луї й Дезо, – що піт нашого обличчя та виділення нашого мозку така ж наша власність, як і штани, які на нас надіті; – оскільки ж названий піт і т. д. капле на назване яблуко в результаті зусиль, прикладених на його пошуки та зривання; оскільки, крім того, він витрачається і нерозривно приєднується людиною, що зірвала яблуко, до цього яблука, нею зірваного, принесеного додому, спеченого, очищеного, з’їденого, перетравленого і так далі, – то очевидно, що той, хто зірвав яблуко, своєю дією домісив щось своє до яблука, що тому не належало, і тим самим придбав його у власність; – або, іншими словами, яблуко є яблуком Джона.
За допомогою такого ж ученого ланцюга міркувань батько мій обстоював усі свої судження; він не шкодував зусиль на їх роздобування, і чимдалі лежали вони від уторованих шляхів, тим незаперечнішим було його право на них. – Жоден смертний на них не претендував; до того ж, це забирало в нього стільки ж зусиль зготувати їх і перетравити, як і розглянуте вище яблуко, так що вони з повним правом могли називатися його невід’ємною власністю. – Через те він так міцно і тримався за них зубами і кігтями – кидався на все, за що тільки міг ухопитися, – словом, обкопував і зміцнював їх кругом такою ж кількістю валів і брустверів, як дядько Тобі свої цитаделі.
Але йому доводилося зважати на одну прикру перешкоду – мізерність необхідних для захисту матеріалів у разі енергійного нападу, оскільки лише небагато великих умів використали свої здібності на творення книг про великі носи. Присягаюся алюром моєї шкапи, це річ неймовірна! і я дивуюся, коли роздумую, скільки дорогоцінного часу і талантів змарновано було на куди мізерніші теми – і скільки мільйонів книг надруковано було всіма мовами найрізноманітнішими шрифтами і випущено в найрізноманітніших палітурках із питань, які й наполовину стільки не сприяли об’єднанню та заспокоєнню роду людського. Тим більшого значення надавав батько тому, що можна було ще роздобути; і хоча він часто потішався над бібліотекою дядька Тобі – яка, доречно зауважити, була дійсно забавна – але це не заважало йому самому збирати всі книги та наукові дослідження про носи з такою ж старанністю, як добрий мій дядько Тобі збирав усе, що міг знайти із фортифікації. – Щоправда, колекція батька могла б уміщатися на набагато меншому столі – але не з твоєї вини, милий мій дядьку. —
Тут – але чому саме тут – скоріше, ніж в якій-небудь іншій частині моєї історії, – я не в змозі сказати; – а тільки тут – серце мене зупиняє, щоб раз і назавжди заплатити тобі, милий мій дядьку Тобі, данину, до якої мене зобов’язала твоя доброта. – Дозволь же мені тут відсунути вбік стілець і, опустившись на коліна, вилити найгарячіші почуття любові до тебе і якнайглибшої пошани до твого чудового характеру, які доброчесність і щирий порив коли-небудь запалювали в грудях племінника. – Мир і спокій нехай огорнуть навіки голову твою! – Ти не заздрив нічиїм радощам – не зачіпав нічиїх думок. – Ти не очорнив нічиєї репутації – ні в кого не відняв шматка хліба: тихенько, у супроводі вірного Тріма, оббіг ти підтюпцем маленьке коло твоїх задоволень, нікого не штовхнувши по дорозі; – для кожної людини в горі знаходилась у тебе сльоза – для кожного злидаря знаходився шилінг.
Поки у мене буде чим заплатити садівникові – доріжка від твоїх дверей на лужок не заросте травою. – Доки у сімейства Шенді буде хоч чверть акра землі, твої фортеці, милий дядьку Тобі, залишаться незайманими.
Розділ XXXV
Колекція мого батька була невелика, але зате вона складалася з рідкісних книг, і це показувало, що він витратив чимало часу на її складання; батькові, щоправда, дуже пощастило зробити вдалий почин: дістати майже за безцінь пролог Брюскамбіля[172] про довгі носи – бо він заплатив за свого Брюскамбіля всього три півкрони, та й то тільки завдяки гострому зору букініста, що помітив, із якою жадібністю батько схопив цю книгу. – У всьому християнському світі, – сказав букініст, – не знайдеться і трьох Брюскамбілів, якщо не брати до уваги тих, які приковані ланцюгами в бібліотеках аматорів. – Батько шпурнув гроші зі швидкістю блискавки – запхав Брюскамбіля за пазуху – і помчав із ним додому з Пікаділлі на Кольмен-стріт, мовби він ніс скарб, усю
