У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— Мироне Сидоровичу! — вдавано обурилась Клара. — Це вже зовсім нікуди не годиться. Ми хоч і живемо в жіночому монастирі, але статут у нас не монастирський.

Вона добула з-за портьєри й урочисто підняла над головою пляшку золотистого токаю. А Грива подумав про те, що цей допотопний будинок, мабуть, справді колись належав жіночому монастиреві, який містився поблизу, — гілки яблунь із його саду звисали через паркан і мало не торкалися вікон.

Як і завжди, вино розслабило напруженість — і вже через півгодини Мирон Сидорович почувався так, ніби він тут не вперше. Грива дивувався жіночій вигадливості: ширми й портьєри надавали своєрідного затишку — вони були оформлені зі смаком, котрий із самої бідності створював ілюзію достатку — мовби то був якийсь певний стиль. Щось японське або китайське. Сучасне вмеблювання тут було невідоме — складалося враження, що двадцятий вік сюди ще не вступив. Відтак Грива подумав, що в Києві дуже багато квартир, де про модерні меблі не могло бути й мови, — для таких будинків, як оцей, вони явно не годилися.

Юдіф Моріцівна помітила, що гість розглядає великий фотопортрет в різьбленій рамі — чоловіка на портреті можна було вважати Мироновим ровесником, але ж три ромби в петлицях свідчили, що фото довоєнне: військовий з добрим і водночас вольовим обличчям мав звання комкора; на нинішній час він був генерал-полковником.

Сумна посмішка з’явилася на знебарвлених вустах Юдіф Моріцівни: вона розуміла, як недоречно виглядав у цій убогій кімнаті портрет воєначальника такого високого рангу.

— Хто це? — запитав Мирон Сидорович.

— Хіба Клара не схожа на батька?..

Спомин далекого дитинства відсунув жіночі обличчя, ширми й портьєри — натомість з’явився гамірливий шкільний коридор, вимощений великими кам’яними плитами. Проти вхідних дверей висіла шкільна стінгазета, в якій час від часу з’являлися вірші п’ятикласника Мирона Гриви. Він і досі пам’ятав вірша, написаного на смерть Кірова, — то був заклик відтяти голову гідрі контрреволюції. Вірш був схожий на ті, які друкувалися в пресі, — Мирона вважали юним поетом, на районній олімпіаді його нагородили масивним томом Пушкіна.

Рядки його дитячого вірша висвітили з голодної імли тридцятих років обличчя людини, що нині дивилася із різьбленої рами. Тоді портрети над стінною газетою були без рам — портрети полководців громадянської війни. Мирон добре пригадує: портрет комкора Гуртовенка висів поміж Якіром і Примаковим.

Тим часом Юдіф Моріцівна стежила за Мироновим обличчям — протягом десятиліть серед злиднів, голоду й холоду її сили підтримували саме отакі сцени: коли вона називала військове звання й прізвище чоловіка, обличчя співрозмовника видовжувалось від здивування; одні злякано сахалися, інші оточували її щирою шаною. Саме це дало змогу їй з доньками вижити в евакуації поза Уралом — завжди знаходилися люди, готові поділитися останніми крихтами.

— Після двадцятого з’їзду реабілітували, — голосом, у якому відчувалися приховані сльози, мовила Юдіф Моріцівна.

Мирон Сидорович мовчав — він був так приголомшений несподіваним відкриттям, що не знаходив слів для розмови. В обличчі Клари він справді розпізнав батькові риси — і це породжувало в його душі якісь дивні почуття, котрі поки що важко було визначити. Мовби довкола Клариного обличчя з’явився несподіваний ореол святої. Стосунки тепер, мабуть, не будуть такими простими, як були. Миронові Сидоровичу навіть стало ніяково, що він змусив Клару виконувати для нього секретарську роботу.

А Юдіф Моріцівна, розгадавши, що зараз переживає гість, з чарівною простотою почала розповідати, як вони з Петром пошлюбилися. За столом швидко відновилася задушевна веселість. Грива добре уявляв обліплений крикливими плакатами агітпоїзд, на якому в’їхала в розташування дивізії Гуртовенка вісімнадцятилітня синьоблузниця — художниця, танцюристка, співачка, що викрала спокій і сон у легендарного комдива. Петро старший від неї років на десять, вже тоді він був нагороджений двома орденами Червоного Прапора і золотою шаблею. Два ордени Червоного Прапора дістав уже по тому, як у штабному вагоні з’явилася молода господиня, котрій не раз доводилося готувати обід комдивові під акомпанемент кулеметних черг.

— Чомусь давно не було листа від Тараса, — сказала Клара. — І Марія Іванівна не пише. Що там у них?..

— У тебе коли відпустка? — звернулась Юдіф Моріцівна до дочки. — Може б, злітала на Алтай?..

Відтак Юдіф Моріцівна, перейшовши від столу в крісло, показала на портрет чоловіка:

— Петро не боронив мені називати дочок, як я хотіла. А сина назвав сам — Тарасом. Це первісток наш. Коли батька розстріляли, йому виповнилось чотирнадцять. Я хотіла вберегти його від страшної правди, але… Нашій родині поталанило — тільки Тараса погнали на Колиму. Повернувся через вісімнадцять років. Якби не Марія Іванівна, то й не вижив би. Якось вони рятували одне одного в неволі. Зараз живуть на Алтаї. У Марії там власний будинок, від батьків лишився. Тарас працює електриком на сирзаводі. Спеціальність, яку він виніс із таборів. Вчитися не захотів. Дітей немає, а горілка є…

В останніх словах було стільки смутку, що Клара, якій передався материнський біль, заквапилась умовляти:

— Мамо! Ну чому ти завжди думаєш гірше, ніж є?.. Тарас пообіцяв утримуватись. А він господар власного слова. — Поклала руку на материнський зап’ясток і додала тихо: — Цього літа обов’язково злітаю.

Коли Мирон Сидорович підвівся, щоб попрощатися, Клара шмигнула за ширму й за хвилину вийшла звідти в зграбному пальтечку та в шапочці, опушеній хутром куниці. Юдіф Моріцівна попрощалася з Гривою так, мовби він був давнім приятелем. Лише тепер Мирон помітив, що очі в Клариної матері зовсім молоді — вони нагадували достиглі сливи угорки, затуманені ранковою росицею. Та й сама вона ще не стара — десь на шостому десятку, а може, й повні шістдесят; але ж, мабуть, невідступні злигодні не лише не виснажили, а зміцнили цю людину. Так буває лише тоді, коли вони падають на сильну натуру, коли людська душа живе у вічному окриленні. Грива намагався зрозуміти, де брала духовну підтримку Юдіф Моріцівна в ті десятиліття, котрі залягли перед нею безконечними терновими нетрями? До релігії предків вона не повернулася — для Мирона це було ясно з кількох виразних деталей у їхній розмові. Та