Уран - Микола Якович Зарудний

би, Іване Івановичу, — з запалом промовив Мостовий. — Бульдозеристи, які, виконуючи нерозумний наказ, знищили цей урожай, самі прийшли допомагати колгоспникам і переживали разом з ними... А ви думаєте, що колгоспник з вискоком віддасть поля своєї артілі, на яких працювали й умирали покоління? Землю, за яку пролито стільки крові, бо солдат, йдучи у бій за свою Батьківщину, думав про неї не як про географічне поняття, а конкретно, про своє місто, село, про хату й поле, яке засівав, про школу, в якій учився.

— Дуже вдячний вам, Олександре Івановичу, за таку емоційну лекцію,— ображено сказав Валинов,— і високі почуття, але повернімось на грішну землю. Чому досі Гайворон не скликав загальних зборів і не ухвалив рішення про передачу землі? Є лист уряду... Не розумію...

— Рішення ухвалюватиме не Гайворон, а загальні збори колгоспників. Сподіваюсь, ви знайомі зі статутом сільгоспартілі? Це — по-перше. Лист уряду до колгоспників Сосонки передано за адресою. Його вже прочитали всі. Ні, ще не на зборах, а в своїх родинах, з дружинами й синами, з сусідами й знайомими. Такі листи треба читати спочатку на самоті, подумати, пережити, може, й заплакати... І через ці переживання, через глибоке розуміння необхідності дійти висновку, що треба віддати ці поля й розпрощатися з минулим. І комуністи Сосонки правильно зробили, що підійшли до цього крутого повороту в житті людей не формально, а з душею, по-партійному.

— Але ця Гайворонова лірика дуже дорого обійдеться державі. Ми, комуністи, в першу чергу повинні думати про інтереси держави. Країні потрібен уран. Не сосонська картопляна уран, товаришу Мостовий! Мусить бути на обліку кожний день, кожна година. Ви знаєте, яка напружена обстановка в світі? Про значення, яке надає уряд і Центральний Комітет «Факелу», ви також знаєте, а ми ведемо з вами розмову про душі...

— Людські душі — може, більше варті, ніж уран, Іване Івановичу.

— Заява смілива,— посміхнувся Валинов.— Який вуз ви закінчували?

— Історичний факультет заочно й партійну школу.

— Зрозуміло. А я вам скажу як інженер, що за сучасного розвитку техніки, автоматизації виробництва, електроніки, ракет, нових видів ядерної зброї,— повчав Валинов,— людські душі — дуже відносне поняття. Душа — то дев'ятнадцяте століття, Олександре Івановичу.

— Не можу з вами змагатися в знаннях ядерної фізики,— сказав Мостовий,— але ви перебільшуєте значення урану, ядерної зброї, ракет. Є речі сильніші, Іване Івановичу.

— Що ви маєте на увазі?

— Людину. Її переконання, світогляд, мету, віру.

— Ну, це вже з філософії.

— Із життя. Прикладів наводити не треба, вони відомі людству. Колись — Сталінград. Зараз — В'єтнам.

— Звичайно, але це... сфера політики.

Мостовий голосно розсміявся:

— Правильно, Іване Івановичу... Колись Михей Кожухар читав лекцію у Сосонці й дуже влучно сказав, що все — політика. Колгоспники Сосонки, я в цьому не сумніваюсь, зважать на прохання нашого уряду, але ми — Гайворон, Підігрітий, я, Турчин і ви — повинні подумати про людей. Що робитимуть вони, якщо в колгоспі залишиться триста-чотириста гектарів землі, не буде пасовиськ, де вони працюватимуть, де зароблять на хліб...

— Це не проблема, Олександре Івановичу.— відмахнувся Валинов.— Переселимо в Казахстан або в Крим. А дехто буде працювати на руднику. Я про це вже думав і написав доповідну записку в обком партії. Мені було доручено.

— Як же ви її написали, не порадившись з нами, з колгоспниками? — здивувався Мостовий.

— Я написав ще в області, по матеріалах, які дало мені управління Турчина. Там усе підраховано й визначено на карті: скільки й які землі відводяться для «Факела», скільки затоплюється території, скільки зноситься садиб. А яка різниця, де будувати нову хату дядькові: у Сосонці чи в Казахстані? Кругом свої люди, своя влада.

— Якщо ви написали оце в своїй доповідній записці, Іване Івановичу, то я вам не заздрю.

— Чому?

— Тому що в обкомі розумні люди.

— Я вас не... ви про що?

— Як же ви можете одним розчерком пера переселити людей з тієї землі, де вони народилися, працювали, де поховані їхні батьки?

— А що ж тут такого? Ось я — українець, а мені все одно де жити: чи тут, чи на Кавказі. Тут ми з вами розходимось, товаришу Мостовий. Ви — член Центрального Комітету нашої партії, а мислите... критеріями сосонського дядька, — Валинов зрозумів, що далеко зайшов, але вже було пізно...

Мостовий, білий наче крейда, впритул підійшов до Валинова й, ледве стримуючи себе, сказав:

— Тільки повага до органу, який ви представляєте, заважає мені попросити вас залишити цей кабінет.

Валинов зблід, не знав, що йому робити: чи просити пробачення, чи сказати Мостовому все, що він думав у цю хвилину про нього. Треба тільки не показати, що він його боїться. Це вже чисто психологічний маневр.

— Гаразд,— спокійно відповів Валинов.— Я... залишаюсь... при своїй думці, ви — при своїй, але сподіваюсь, що це не відіб'ється на розгортанні робіт в Сосонці.

Валинов з гідністю кивнув головою й вийшов.

— До Бунчука! — сказав шоферові, сідаючи в машину.

12 

Біля пошти Валинов звелів шоферу зупинитися. Зайшов, узяв бланк і написав телеграму секретарю обкому, копію — голові облвиконкому.

«Становище Косопільському цукровому заводі критичне крп Вживаю енергійних заходів крп Запевняю особисто вас завод ближчим часом ввійде графік крп Компривітом Валинов».

— Напишіть — блискавка,— наказав він телеграфістці.

Діяти. Негайно, швидко, рішуче. Треба, щоб в обкомі й облвиконкомі знали, що Валинов діє, що він усе може. Ні, він не буде писати спростування в газету. Помилки перед начальством треба визнавати, навіть тоді, коли ти до них не причетний. Він розворушить цю периферію. Заспокоїлися, втратили почуття відповідальності. Філософствують, проливають слізки за двома центнерами картоплі, а фронту робіт для «Факела» не підготували. До кожного дядька з поклоном треба йти: дозвольте нам добувати уранову руду на ваших