Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Тим, хто працював у конвойній службі, безпосередньо з в’язнями, було легше і важче водночас. Налаштовані охороняти банду лютих убивць, розбещених повій, вони бачили лише передчасно постарілих, знищених роботою та голодом дівчат та жінок, анітрохи не схожих на злочинців, таких самих, як їхні матері та сестри, та з вогнем любові до рідної землі, таким же, який горів у їхніх власних серцях.
Якось трапилося так, що, знудьгувавшись за той час, поки дівчата навантажували машину, один з конвоїрів грався із собакою — кидав рукавицю і пес її приносив. Трохи не розрахувавши гри, здоровенний вівчур тяпнув солдата за руку. Потекла кров. Солдат витяг індивідуальний пакет, узявся невміло мотати бинт.
— Ти не вмієш, дай я перев’яжу, — протерла руки снігом Орися.
Швидко наклала пов’язку за всіма правилами, зупинивши кров.
— Гарно у тебе виходить, — здивувався солдат.
— У мене батько лікар. Доводилося допомагати.
— Але ж ти бандитам служила! — згадав про виховні бесіди солдат.
— Служила! — гордо підняла голову Орися і блиснула своїми величезними голубими очима на половину похмурого північного неба. — Рани перев’язувала.
— А скільки тобі років? — спитав чомусь солдат, хоч розмовляти із зека було категорично заборонено.
— Двадцять один! — ще раз блиснула очами Орися і відійшла до гурту дівчат.
— Разґаворчікі! — гримнув старший конвою.
— Двадцять один? — не йняв віри солдат. — А я думав, ти — як моя мама...
Боляче різонули по серцю ці слова. Отут, у цих біліших за стерильні бинти снігах минають молоді літа. Нищиться краса, безповоротно, назавжди відходить молодість, час кохання, народження дітей. Цей молодий солдатик мало не назвав її мамою, а вони ж, мабуть, ровесники. Хіба ж упізнає її такою, постарілою, знищеною, Роман? Якщо навіть цариця Ніна, красива, довершена жінка у свої сорок шість виглядає на всі шістдесят, що чекає на неї, Ориславу, після закінчення терміну? Старість? Безнадія опанувала серцем. Нічого, нічого більше не буде! Все скінчилося тут, на цій проклятій півночі!
Переміни. Переміни завжди тільки до гіршого. Тим паче після того злочину, який вони вчинили! Подумати тільки — пісня! Та чомусь жодна з дівчат не дорікала іншій і навіть внутрішньо не жалкувала. Отак, у каторзі, карається десь і Роман, малювала собі картину Орися. Нехай би хтось підтримав його на дусі, якась чужа, незнайома, та рідна дівчина з України. Додалося б сили пережити день.
Тут, у неволі, ніхто не мислив роками чи місяцями. День до вечора, ото й усі плани. Боролися не за вічність, а за отой день, який вдалося-таки прожити аж до вечора. У цій боротьбі за життя визнавали навіть справедливість «блатного» «Ти умрі сєводня, а я — завтра». Так, тут вижити неможливо, так, тут в’януть дівочі літа, і гаснуть очі, так, тіло щодня балансує на ниточці смертної грані, але хай це станеться не сьогодні.
— Куди нас? — перепитували наче одна одну дівчата, при-тупцюючи від холоду в очікуванні вантажівки. Насправді ж сподівалися, що котромусь з конвоїрів здадуть нерви, і він зронить оте очікуване слово, яке визначить напрямок, куди їх повезуть.
— Куда угодно, только не на север! — жартувала Людмила Раздольнова. Вона теж, майже не знаючи слів, співала учора разом з усіма. Не задля самого співу — задля підтримки дівчат. — Севернее некуда, дальше только море!
Конвой сьогодні вологодський, мовчали, немов роти їм замуровано, навіть між собою не перегукувалися.
Мороз, хоч і квітневий, та не менш дошкульний, заповзав під бушлати. Дівчата утворили «черепаху» — притулилися одна до одної щільно, узялися під руки і так притупцьовували всі разом — виходила отака велика неповоротка багатонога тварина, справді схожа на гостю з далеких морів. Тим, хто стояв у центрі, було майже тепло — їх гріли з усіх боків, тому задля справедливості крайні згодом переміщувалися досередини, зігрівалися — і знову по колу. Перебудова була відпрацьована, мов загадковий ритуальний танок — чи одну годину доводилося отак зігріватися у люті, ілюміновані північним холодним сяйвом, ночі-дні?
Машина гуркотіла і хвицала снігом з-під коліс кудись у ніч. В який їх бік везено?
Колючий дріт. Вишки з вартовими. Собаки. Прожектори. Яскраве світло — північна ніч ясніша за південний день. Бараки.
— Штрафна зона, — тихо прошепотіла Раздольнова. — Під Воркутою. Знайоме місце.
Мабуть, знайомство було не з приємних, якщо навіть розкішна російська красуня Людмила, висока, ставна жінка, яка навіть у неволі не розгубила ні командирського голосу, ні відчуття себе офіцером внутрішньо підтягнулася, напружилася.
Людмилу поважали усі — навіть конвой. Було колись таке — дівчата відгортали сніг від залізничної колії. Конвой, отой наш, з Великої України, помітив десь оддалік зграйку песців — красивих північних лисиць із розкішним білим, з відливом у голубе, хутром, яке робило їх майже непомітними на снігу. Прицілилися з автомата.
— Ех, моїй би на комір! — розмріявся старший.
— Куди з автомата? Рознесеш на дрібні шматки! Тут точно бити треба, — підійшла до них Людмила. — Карабін дай. Зараз буде тобі комір.
І — нечувана річ — старший справді віддав Раздольновій свого карабіна.
— Тихо тут! Не заважайте, злякаєте! — скомандувала капітан Червоної Армії — і всі замовкли, стежачи за цівкою зброї. Навіть старший забув прицілитися на всякий випадок у голову озброєній зека.
Людмила вдихнула, вловила паузу між двома ударами серця, як вчили її у снайперській школі, і влучним пострілом акуратно поклала тварину на сніг. Другого песця підстрелила вже на бігу, але так
