Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Ти казав, що перед самою смертю з нею не було особливого клопоту. Доводилося тільки щодня відбувати кілька простих ритуалів у коло — щось середнє між доглядом за немовлям, хворим конем і вазоном у горщику. Хоча ніхто з них не розповідає, а вона розповідала, і її треба було слухати. Як вона плутає сіль із сірниками, вогонь із водою, себе з подушкою, як не може пригадати власних найтяжчих провин, як не розуміє, чому сміється, і не пам’ятає, ким є.
Але ти казав, що цей останній період був легшим за всі попередні — і для інших, і для неї самої. Бо хіба інакше вона усміхалась би ось так, як на цій фотографії. Хіба реготала б, неясно підозрюючи, що знову наплутала все на світі, хіба насміхалася би так над собою. Ти казав, що ніколи раніше не бачив її усмішки.
Вона почала усміхатися одночасно із забуванням. Забуваючи, розслаблялася дедалі більше, напруга стількох десятиліть виходила потом крізь пори. Звідкись узялася м’якість, звідкись раптом узялася лагідність. Ти ніколи не запідозрив би цю жінку в лагідності.
А я тепер, дивлячись на зморшкувату дівчинку з двома тоненькими сивими кісками під великими мочками вух, і уявити не могла б усіх тих розповідей про неї, які від тебе почула.
Ти розповідав, як часом з глибини очей проступала рухлива тінь тривожности — ніби в ставку промайнула велика рибина. Вона пробувала схопити її, обличчя кривилося від болю. Пробувала повернутись. Але жодних тіней уже не було поруч, сонячне проміння пронизувало чисту воду.
Може, то був найкращий період її життя. Може, забуття зробило її щасливою, звільнило від тягаря. Про тебе, натомість, такого не скажеш. Пам’яти ти позбувся, але її вага залишилась. У всіх по-різному.
Думаєш, якби вона не втратила осмислености, якби могла обирати, то залишила би при собі тягар? Думаєш? Ти думав так і раніше — бачиш, нічого ж не змінилося.
Мені подобається, як вона тут дивиться в об’єктив. Ніби побачила у ньому щось знайоме, ніби впізнала когось, на кого так довго чекала.
фотокартка: сестри в садку
У тебе буває, що коли гортаєш дуже старі фотографії — нечіткі, розмиті, вибляклі, з брунатними плямами невідомого походження, випадково поставленими багато років тому, через які зовсім неможливо розрізнити виразу й рис обличчя, визначити людину — почуваєшся, як на старому кладовищі? Ти зауважував, що колись люди фотографувалися без посмішок? Поглянь, як вони дивляться в об’єктив: серйозні, поважні, ніби виконують надзвичайно важливу місію, насуплені й набурмосені, ніби їх примушують до чогось безглуздого, виставляють на посміх, водять за носа, роблять із них дурнів. Бачиш, які насторожені, перелякані лиця, вибалушені очі, бачиш, як зійшлися брови на переніссі, бачиш підозру в поглядах, бачиш розкриті від несподіванки роти або ці зціплені зуби, цю напругу, ці втягнуті шиї, ці скам’янілі неприродні пози, витримані так довго, що все тіло затерпло.
Ці пози й вирази облич засвідчують, що раніше, фотографуючись, люди мали іншу мету, інші міркування. Щось вагоме і навіть важке вело їх до великих чорних пристроїв на триногах. Процес фотографування був тривалий і урочистий, до нього готувалися, його продумували, обмірковували. Побоювалися, чи не станеться чогось від цієї процедури, чи не втратять вони щось важливе, чи не висмокче тьмяне скляне око частину душі, чи не прокляне, чи не врече. Позування до фотографії було справою відповідальною: якщо вже на це наважуєшся, будь готовий до наслідків. Знай, що можеш втратити спокій, викрити свої думки, захворіти на невідому хворобу, змінити своє життя, побачити себе.
Це не була справа доступна, мимобіжна, неважлива, миттєва, легковажна. І водночас — вона була неважливою та легковажною, оскільки в самому бажанні розтиражувати своє зображення є щось соромітне, щось розпусне і надмірно відверте. Зізнання в любові до себе, виявлення потаємного переконання, що фотографований — таки вартий того, щоби на нього дивилися, щоб ним милувались, щоби його пам’ятали. Зізнавшись у цьому переконанні, ризикуєш накликати на себе сміх. Виставити себе незахищеним дурником, що надумав про власну особу невідь що. Ось звідкіля і настороженість поглядів, і підозра, і насупленість облич.
До того ж, сам знаєш, у ті часи фотографій не могло бути тисячі і сотні тисяч, більшість із яких можна було тут же стерти назавжди, залишивши тільки ту, яка подобається. Результат завжди мав у собі елемент фатуму, приречености: ти не відбирав варіянти, формуючи бажану тобі личину, придатну для демонстрування іншим, — ти отримував один із небагатьох власних відбитків, власних діягнозів, щось невблаганне, остаточне й невиправне.
У цих старих фотографіях — сама екзистенція, її дистилят. Краплина загуслої смоли, майже бурштин.
Ліва половина картки майже чорна, права — занадто висвітлена. Бачиш, можна розгледіти під ногами пасма сплутаної трави, листки конюшини, подорожник, навіть ягоди суниці. Позаду — стіна бузку. Незважаючи на погану якість і вади проявлення, зауважуєш восковий відблиск листя.
Дівчина в центрі сидить на табуреті. У неї довге світле волосся, гладке й лискуче. Кілька пасем віночком оперізують голову, зібрані шпильками на потилиці. Так, ми не бачимо фактичних відтінків, зображення дрібненьке та нечітке, але з типу її обличчя можна припустити, що вона веснянкувата. У неї примружені очі, гостре підборіддя, вузьке личко, схоже на лисиччину мордочку. Дівчина серйозна, але ти ж бачиш цей лукавий вогник у її темних очах. Вона одягнута в просту чорну сукню з комірцем під горло. А може, це спідниця і блузка. Або шкільна форма. На знімку цього не розгледіти.
Що це у неї на шиї — якийсь круглий кулон на короткому ланцюжку?
Вона в білих шкарпетках до середини литки і черевиках-човниках з пасочками: не чорних і не білих, більше нічого не скажеш.
У неї щось зі щокою. Бачиш: якась темна пляма. Малоймовірно, що це бруд. І на тінь не схоже. Синець? Слід від удару?
Дві інші дівчини, які стоять обабіч неї, позаду, також мають на ногах білі шкарпетки і човники-черевички. Обидві підстрижені під пажа, в обох в’ється волосся. Дівчата різного віку: середня і наймолодша стоять, старша — сидить. Ті, що стоять, одягнуті у вишиті сорочки і мають на собі запаски з дрібними квітками на чорному тлі. У середньої — дуже червоні губи і рум’яні щоки. Вона серйозна. У неї букет квітів у руці. Молодша — зосереджена й зацікавлена, боїться будь-що пропустити.
