Судний день - Ярослав Іванович Ярош

– Пора! – гукнув Неживий.

– Нарешті, – потер руки Левченко.

Такого Зеленський не чекав: лише його полк рушив у атаку, як за спиною виникли вершники. Вони не їхали – летіли з боку переліска, по дорозі шикуючись у лаву та наїжачившись довгими списами. Пан полковник почав видавати якісь накази, та вже було пізно: жовніри не встигли згрупуватися та стати на позиції для оборони. Гайдамаки наче ножем розрізали піхоту навпіл – ті навіть не встигли дати й одного залпу з рушниць. Розірвавши ворога та збивши в купу, вершники рубали жовнірів шаблями та топтали кіньми, ті ж відразу кинулися навтікача.

Побачивши, що сталося з піхотою, драгуни занервували. Враз повернулися канівці, відкрили густу пальбу по драгунах з рушниць. Щоб до кінця зім’яти опір, Неживий кинув на драгунів сотню Левченка.

Із диким криком Іван налетів на ворогів. Його шабля, немов блискавиця, виблискувала у руках, завдаючи ворогу смертельні удари. І без того спантеличені драгуни, які зовсім не були готові до такого повороту, розвертали коней і кидалися навтьоки.

– Смерть ворогам! – кричав Левченко, наздоганяючи їх та рубаючи на капусту.

Раптом один із вершників вихопив пістоль і вистрелив в отамана. Попав у коня. Тварина дико гикнула, а тоді, шпортаючись, впала разом з вершником на землю.

– Іване! – в один голос крикнули побратими, але було надто пізно: десятки драгунів, тікаючи від гайдамацької помсти, протопталися своїми кіньми по Левченкові і погнали далі, залишивши на дорозі лише закривавлене тіло.

Пішим жовнірам також нічого не залишалося, а тільки тікати. Дорога в них була одна – до Дніпра. Там дехто з них, захопивши якісь човни, врятувалися, перепливши на другий берег. Інші здалися, а решта склали голови. Між ними і полковник Зеленський.

Неживий увійшов у місто. Панське майно було поділено, жовнірів, що здалися, роззброїли і відпустили.

– Що робити з горілкою? – запитав отамана один із козаків.

– Що?

– Там цілі льохи діжок із оковитою!

Неживий спохмурнів.

– Розбити. Виливайте кляту сивуху к чортовій матері.

Тим часом побратими віднесли Левченка з дороги в зелений луг. Поклали обережно на травичку. Він був живий. Закашлявся. Раптом, стогнучи, почав підводитися.

– Ти диви, живий! – зрадів Борщик.

– Ху-у-у. А ми думали, тобі вже всі кості перемололо і чорти тебе вже ухопили, – витер чуприну Моторний.

– Розім’яли трохи, – вимовив Левченко.

Він почав руками мацати свої кості, але вони, схоже, лишилися цілі.

– Вставайте, чого розсілися? Роботи багато.

Сказавши це, отаман пошкандибав до свого коня, а його товариші, переглянувшись, потягнули за ним.

Часи для сотника Гонти настали дуже тривожні. Він вже тиждень із трьома десятками козаків товкся по південних кордонах Уманщини: чутки ходили, що із земель Запорозьких повалили на волость запорожці – сіроманці в пошуках «козацького хліба». Край хвилювався, неспокійно було. Усіх козаків тримали то на прикордонні, то біля Грекового лісу, то ганяли по селах, так що хлопці вже місяць не були вдома, не бачили рідних.

Того дня сотник прибув до рідного села, щоб перепочити і узгодити подальші дії. Челядь швидко накрила стіл для Гонти та трьох десятків його молодців: ті швиденько повечеряли і порозходилися на відпочинок, повкладавшись спати хто де.

Було вже під ранок, а пан сотник навіть не склепив повік. Він усе думав, розмірковував. Та скільки б не згадував, не міг собі пригадати таких важких часів. Пани ніби з ланцюга зірвалися, оскаженіли – і це було їх страшною помилкою: народ замість того щоб принишкнути, злякатися й мовчати, – підняв голови, заговорив і рішуче взявся ламати ярмо на своїй шиї. Гонта відчув це у поглядах людських. Якщо колись до козаків з його сотні ставилися як до добродійників, захисників, то тепер їх уже починають називати «панськими прислужниками». Козаки стали суворими: мало говорять, лише дивляться по сторонах. Гонта все розуміє. Він не один рік прослужив сотником і ніколи не ламав присяги. Тепер опинився між молотом і ковадлом.

Молода дружина відчула тривогу коханого, пробудилася. Вона поглянула на нього, їх погляди зустрілися. Поцілувала. Жінка звикла вже до козацької служби свого чоловіка, до того, що він усі дні проводить в оточенні козаків, а їй самій доводиться займатися господарством. Таких ночей, як ця, у них стає все менше й менше.

Сотник відчув жагу молодого жіночого тіла й відповів ласками на її поцілунок. Він відкинув від себе всі страхи й турботи – припав до молодої дружини.

Цього ранку козаки повставали швидше за свого сотника, і це їх на початку здивувало: зазвичай він будив їх. Вони посміхалися й підморгували один одному, коли сотник вийшов у сорочці, зі скуйовдженим волоссям з хати.

– Чого зуби шкірите? – гаркнув незло Гонта, розкурюючи люльку та дивлячись на своїх готових до походу козаків.

– Мабуть, сон вам, пане сотнику, гарний