I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
Дана дійсно трохи напідпитку.
— А де тут можна трахнутись, Дано? — тримаючи подругу за талію, я автоматично намацую презерватив у кишені смокінга. Залпом перехиляю горілку, аби забити присмак старечої слини Мак-Лоха в роті, і відразу замовляю ще.
— А он там, бачиш, — вона киває головою у бік підсвіченої фіолетовим сяйвом ніші. — Там повно кают для гостей і чимало різних блядей обох статей. Тобі подобаються хлопчики, чи ти й досі дрімучий натурал?
— Йди в сраку.
— Вибач, Каштанський, мені погано, мені дуже погано, — зненацька вона виплескує залишки шампанського просто собі під ноги.
«Та вона під кокаїном», — проноситься у голові думка.
— Так, я під коксом, — миттєво підтверджує вона моє припущення, — а тому тільки я тобі можу розповісти всю правду про це, пардон, товариство, яке нас оточує. Вибач мені, напилася, як дурна... Каштанський, як добре, що я тебе тут зустріла... Все скінчено. Життя моє скінчено... Більше не можу бути серед них. Я їх ненавиджу!
— Добре, добре, заспокойся, — втішаю я її, проте не забираю руки з крутого вигону тіла, там, де талія, розширюючись донизу, переходить у тугу дупцю. Білизни під тонким атласом нема.
— А зараз, леді та джентльмени, я хочу представити вам героя нашого часу, відтепер видатного режисера Ларса фон Трієра та його команду, яку запрошую на цю сцену під ваші оплески!
Старий збоченець Мак-Лох, відтіснивши Френка Сінатру трохи вбік, стоїть перед мікрофоном.
За його велінням на сцену вибирається півтора десятка людей: акторів, продюсерів, операторів та художників, яких він по черзі представляє.
Насамкінець звертається до сором’язливого блондина, якому здалека вимахував рукою.
— Я не обмовився, Ларсе, коли казав, що видатним режисером ти став від дня прем’єри «Розсікаючи хвилі» — фільму, який ми задумували та продюсували разом. І хоча моє ім’я не значиться в титрах, ти знаєш, як я вболівав і вболіватиму за те, аби цю стрічку оцінили не лише глядачі, а й насамперед члени журі різних кінофестивалів.
Ця стрічка дійсно переверне долі і життя сотень тисяч людей, які й досі знаходяться перед вибором, чи жити у закостенілому, патріархальному світі, чи, зробивши над собою зусилля, вирватися з-під кам’яної плити моральних догм, рятуючи і себе, і близьких людей силою, що міститься в наших звільнених від дрімучих забобонів тілі та душі.
— Ненавиджу, сука, цього грьобаного Мануш-Лоло, — сичить Дана в мене на плечі. — Він диявол. Справжній диявол, який обплутує улесливими словами, обіцяючи золоті гори, а потім краде в тебе душу, перетворюючи все довкруж на пекло...
— Тихше, Дано, що трапилось, розкажи мені спокійно. Ходімо, приляжеш на канапі...
Я піднімаюся з високого барного стільця, і, міцно обійнявши подругу за талію, веду її вбік сяючої флюоресцентними вогнями ніші. Хтозна, може, на мене дійсно сьогодні чекає сексуальна пригода?
— У добру путь, Ларсе та його команда. Вперед — до нових мистецьких та кінематографічних вершин!
Офіціанти розносять шампанське, подають бокали тим, хто стоїть на сцені.
— А тепер, дорогий Френку, — звертається Мак-Лох до Сінатри, — якщо можна, спеціально для мене і для всіх тих, хто закоханий у твою музику, ще раз на біс «Май вей». Ви згодні, друзі?
«Біс! Біс!» — кричать гості і відразу по тому музиканти починають грати вступ до моєї найулюбленішої пісні.
Чи то від захвату, чи то від ейфорії мені здається, що підлога під ногами починає хитатися в такт музиці.
— О, відчалюємо, — якось відсторонено каже Дана.
— Куди відчалюємо?
— До Нью-Йорка — міста угорського диявола Мануш-Лоло.
— До якого Нью-Йорка? Що ти верзеш, Дано?
— А то ти не знав?
— Не знав, бо мене ніхто не попередив. У мене ще чотири вистави в Единбурзі.
— Та не хвилюйся. Я пожартувала. Ми на «Титаніку», який до Нью-Йорка ніколи не допливе. Ще трохи і почнеться...
— Що почнеться?
— Сам побачиш. Нам заборонено говорити про це новачкам, але тобі я розкажу... Тільки тс-с-с-с, тихо. Пішли на палубу, бо тут якось душно.
«Будинок», який я спершу прийняв за будинок, насправді виявився гігантським пароплавом — точною копією сумнозвісного «Титаніка».
Ми з Даною вмостилися на палубі в широких зручних шезлонгах.
— Сьогодні — передостання неділя серпня. Завтра умовно починається новий театральний та кінематографічний сезон, а значить багато хто потоне сьогодні вночі...
— Хто потоне? Дано, ти можеш перестати говорити загадками?
— Раз на рік на борту «Титаніка» збирається увесь цвіт світового кіно та шоу-бізнесу. Всі знають, що пароплав мусить затонути. Він тоне щороку, а разом із ним ідуть на дно ті, чия кар’єра наближається до завершення. Все, як у ніч п’ятнадцятого квітня тисяча дев’ятсот дванадцятого року. На борту дві тисячі двісті вісім осіб. Врятується лише сімсот чотири. Однак до першого струсу всі мусять поводитися невимушено, ніби ні про що не здогадуються. Це — головна умова. Але після струсу — починаються дикі джунглі. Знаменитостей рятують щонайперше, а новачки і зірки, чия кар’єра на спаді, мусять виборсуватися самі. Виживає найсильніший.
Наступного року вакантні місця займають нові люди. Вони сьогодні зроблять усе, щоб я теж потонула. Але я покажу їм усім, на що я здатна. Вони ще не знають справжньої Дани! Вибач, я не мала права тобі це говорити. Тож можеш вважати, що я врятувала тобі життя. Озброєний той, хто попереджений. Кокс будеш?
Дана дістала з малесенького ридикюля, що бовтався у неї на правій руці, круглу сріблясту табакерку і, відкривши її, підчепила червоним нігтем купку білого порошку.
— Ох вставляє, зараза! — обережно промокнула серветкою сльози на очах. — Косметика не попливла?
— А ти як гадаєш?
— Невже попливла? Ну, та нічо, недовго ще лишилось... А тепер я оповім тобі історію свого життя. Вважатимемо, що це сповідь. Відпустиш мені гріхи, бо я хочу ввійти в наступне життя чистою?
— Дано, скажи, що я не марю... — я потайки озирнувся. — Там за нашою спиною стоїть Шварценеґґер? Невже це дійсно він? Я хочу потиснути йому руку! Термінатор поруч з нами? Бляха-муха, не вірю своїм очам...
— Ти гівно, Капітанський. Людина відкриває тобі душу, розповідає такі речі, які в жодному кіно не побачиш, а ти витріщаєшся на якогось накачаного клоуна!?
— Ну, добре, вибач, я тебе уважно слухаю, але