Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— Поки я можу вирішувати щось із цього приводу, я не дозволю тобі жити в Парижі, — відрубав священик. — Це гніздо беззаконня. Розпусні жінки і вавилонська блудниця хизуються там своєю гріховністю; Содом і Гоморра були поряднішими за Париж. Тебе виховували джентльменом і християнином. Дозволивши тобі піддаватися таким спокусам, я не виправдаю довіри твоїх покійних батька та матері.

— Ну, я вже знаю, що не християнин, а тепер починаю сумніватися, що джентльмен, — бовкнув Філіп.

Сварка набирала обертів. Отримати свій невеличкий спадок Філіп міг лише за рік, а містер Кері обіцяв давати йому гроші на витрати лише за умови, що він продовжуватиме працювати в бюро. Філіп розумів, що, оскільки бухгалтерія йому не подобається, слід залишити її, поки ще можна забрати половину суми, внесеної за навчання. Вікарій і слухати не хотів. Філіп, втративши терпіння, казав образливі й жорстокі слова.

— Ви не маєте права викидати на вітер мої гроші, — сказав він нарешті. — Зрештою, вони належать мені, чи не так? Я не дитина, і ви не можете заборонити мені поїхати до Парижа, якщо я вже так вирішив. І не зможете змусити повернутися до Лондона.

— Усе, що я можу зробити, — це не дати тобі грошей, якщо ти не поводитимешся так, як я вважатиму за доцільне.

— А мені байдуже. Я вирішив їхати в Париж. Візьму і продам весь свій одяг, книжки і батькові прикраси.

Тітка Луїза сиділа поруч мовчазна й нещасна; вона бачила, що Філіп себе не контролює, і будь яке її слово розгнівало б його ще більше. Урешті-решт вікарій повідомив, що більше не збирається слухати ці дурниці, і велично покинув кімнату. Наступні три дні вони з Філіпом не розмовляли. Він написав Гейворду, попросив розповісти детальніше про життя в Парижі та вирішив їхати туди, щойно отримає відповідь. Місіс Кері невпинно думала про те, що сталося; вона відчувала, що Філіп ненавидить її за компанію з чоловіком, і ця думка завдавала їй болю. Вона любила племінника від щирого серця. Кінець кінцем жінка не витримала і заговорила з хлопцем й уважно слухала, поки він виливав свої скарги на Лондон, який його розчарував, і розпинався про свої амбітні плани на майбутнє.

— Можливо, у мене нічого не вийде, але варто хоча б спробувати. Я не можу виявитися більшим нездарою, ніж був у тому бісовому офісі. До того ж я відчуваю, що можу малювати. Знаю, що у мене є талант.

Тітка Луїза не була така впевнена, як її чоловік, що вони правильно роблять, забороняючи племіннику займатися тим, до чого він мав схильність. Вона читала про видатних художників, чиї батьки заперечували проти їхнього бажання вчитися, а потім життя показало, що це було безглуздям. Чому, зрештою, художник не може жити таким праведним життям на славу Господу, як аудитор?

— Я так боюся цієї твоєї поїздки в Париж, Філіпе, — сказала жінка жалісливо. — Якби ти вчився в Лондоні, все було б не так страшно.

— Якщо я хочу займатися живописом, до цього слід ставитися розсудливо, і лише в Парижі можна навчитися по-справжньому.

На прохання племінника місіс Кері написала листа сімейному правнику, повідомивши, що Філіп розчарувався у своїй лондонській роботі, і поцікавилася, як він поставиться до змін. Містер Ніксон відповів так:

«Шановна місіс Кері!

Я бачився з містером Гербертом Картером і, на жаль, мушу вам повідомити, що справи у Філіпа йшли не так добре, як нам хотілося. Якщо він рішуче налаштований проти цієї роботи, можливо, краще буде скористатися нагодою й закінчити стажування. Я, звичайно, страшенно засмучений, але, як ви самі знаєте, можна дати людині води, але не можна змусити її напитися.

Щиро ваш,

Альберт Ніксон»

Листа показали вікарію, але той від цього зробився ще впертішим. Він не заперечував, аби племінник обрав собі іншу професію, навіть запропонував йому продовжити династію і стати лікарем, але ніщо не могло змусити його дати хлопцеві грошей на життя в Парижі.

— Це просто виправдання самозакоханого сластолюбства, — сказав він.

— Цікаво чути, що ти звинувачуєш інших у самозакоханості, — уїдливо огризнувся Філіп.

Тим часом від Гейворда прийшов лист, у якому він повідомляв назву готелю, де можна було винайняти кімнату за тридцять франків на місяць, і давав Філіпові рекомендацію для massière[124] в одній зі шкіл. Філіп прочитав листа місіс Кері і сказав, що збирається поїхати першого вересня.

— Але ти не маєш грошей, — жахнулася вона.

— По обіді я поїду до Теркенбері й продам прикраси.

Від батька він успадкував золотий годинник із ланцюжком, дві чи три каблучки, кілька запонок і два затискачі для краватки. Один із них був оздоблений перлинами і міг забезпечити свого господаря пристойною сумою.

— Справжня вартість прикраси та її ціна — різні речі, — попередила тітка Луїза.

Філіп усміхнувся, адже це була одна з улюблених дядькових приказок.

— Я знаю, але отримаю за все разом щонайменше сто фунтів, це прогодує мене до того дня, коли мені виповниться двадцять один.

Місіс Кері не відповіла, але піднялася нагору, вдягла свій маленький чорний капор і пішла до банку. За годину вона повернулася, підійшла до Філіпа, котрий читав у вітальні, і простягнула йому конверт.

— Що це? — запитав він.

— Маленький подаруночок для тебе, — відповіла тітка, сором’язливо всміхаючись.

Філіп відкрив його і знайшов там одинадцять п’ятифунтових купюр і невеличкий паперовий мішечок із соверенами.

— Я не могла змиритися з думкою, що ти продаси батькові прикраси. Це мої гроші, які лежали в банку. Тут майже сто фунтів.

Філіп зашарівся і сам здивувався, коли відчув сльози у себе на очах.

— Ох, дорогенька, я не можу їх взяти, — заперечив він. — Страшенно мило з твого боку, але я не можу дозволити собі взяти їх.

Коли місіс Кері виходила заміж, вона мала триста фунтів і заощадливо витрачала ці гроші на непередбачувані витрати, термінову благочинність та подарунки на Різдво і дні народження Філіпу й своєму чоловікові. З роками її капітал, на жаль, зменшувався, але залишався приводом для вікарієвих жартів. Він називав свою дружину багачкою і постійно нагадував про «заначку».

— Ох, прошу, Філіпе, візьми їх. Мені так шкода, що я не заощаджувала і залишилося так мало. Але я буду страшенно щаслива, якщо ти їх візьмеш.

— Але вони тобі ще знадобляться, — не здавався хлопець.

— Ні, не думаю. Я збирала їх на той випадок, якщо твій дядько