Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Віднедавна, Аміре-ага, я бачу багато снів. Подеколи сняться кошмари, наприклад, про трупи повішених, що гниють на футбольних полях із закривавленою травою. Від них прокидаюся захеканий і спітнілий. Але здебільшого я бачу щось добре і хвалю за це Аллаха. Мені сниться, що Рахім-хан-сагіб одужає. Сниться, що мій син виросте і стане хорошою людиною, вільною людиною та важливою людиною. Сниться, що на вулицях Кабула знову цвістимуть ляуля[81] що музика ребабів знову звучатиме в чайних, а в небі літатимуть повітряні змії. І мені сниться, що колись ти повернешся в Кабул, аби знову побачити землю свого дитинства. Якщо цей сон справдиться, то знай, що тут на тебе чекає вірний друг.

Хай Аллах завжди буде з тобою.

Гассан

Я перечитав лист двічі. Склав його і ще хвилину дивився на фотографію. Потім поклав усе в кишеню.

— Як він? — запитав.

— Лист написано шість місяців тому, за кілька днів до мого від’їзду в Пешавар, — відповів Рахім-хан. — Я сфотографував їх у переддень подорожі. Через місяць після приїзду сюди мені зателефонував сусід із Кабула. І ось що розповів: невдовзі після того, як я поїхав, поширилася чутка, що хазарейська сім’я живе сама у великому будинку у Вазір-Акбар-Хані, або ж так подавали це таліби. Двоє офіційних представників талібану навідалися в наш дім, щоб усе розвідати та допитати Гассана. Коли Гассан сказав, що живе тут зі мною, його звинуватили в брехні, хоча багато сусідів, зокрема й той, що телефонував, підтвердили Гассані слова. Таліби сказали, що Гассан — брехун і злодій, як і всі хазарейці, та наказали йому з сім’єю залишити будинок до заходу сонця. Гассан запротестував. Але, розповів сусід, таліби дивилися на наш великий дім так — як же він це назвав? — ага, як вовки на отару овець. Вони сказали Гассану, що оселяться тут, нібито щоб дбати про будинок до мого повернення. Гассан знову заперечив. Тоді вони вивели його надвір...

— Ні, — видихнув я.

— ...наказали стати навколішки...

— Ні, Боже, ні.

— ...і вбили пострілом у потилицю.

— Ні.

— Фарзана з криком вибігла надвір і кинулася на них...

— Ні.

— ...її теж убили. Самозахист — заявили потім.

Я був здатен тільки шепотіти: «Ні. Ні. Ні», — знову і знову.

Я все думав про той день 1974-го в лікарняній палаті відразу після операції на Гассановій губі. Ми з бабою, Рахімом-ханом і Алі обступили Гассанове ліжко та спостерігали, як він оглядає свою губу в маленькому дзеркальці. Тепер усі присутні тоді в палаті або мертві, або помирають. Усі, крім мене.

А потім я уявив іншу картину: чоловік у жилетці із зубчастим візерунком притискає дуло Калашникова до Гассанової потилиці. Гуркіт відлунює по всій вулиці. Гассан падає на асфальт, і його душа, сповнена невинагородженої вірності, відлітає з тіла, як гнані вітром повітряні змії, яких він колись ловив.

— У будинок вселилися таліби, — сказав Рахім-хан. — Мовляв, вигнали звідти злочинця. Справу про вбивство Гассана та Фарзани закрили, виправдавши все самозахистом. Ніхто й слова не мовив. Здебільшого, думаю, через страх перед талібами. Та й тому, що ніхто не збирався ризикувати заради пари хазарейців.

— А зі Сограбом що сталося? — запитав я, почуваючись стомленим і вичавленим.

Рахіма-хана охопив тривалий напад кашлю. Коли він врешті підвів погляд, його обличчя було розпашіле, а в очах потріскалися кровоносні судинки.

— Чув, ніби він у сиротинці десь у Карт-е-Се. Аміре-джан...

Рахім-хан знову закашлявся. А опісля здався мені ще старішим, ніж кілька хвилин тому, мовби старів з кожним нападом кашлю.

— Аміре-джан, я покликав тебе сюди, тому що хотів побачити перед смертю, але це не єдина причина.

Я мовчав. Думаю, я вже тоді знав, що він хоче сказати.

— Хочу, щоб ти поїхав у Кабул. Хочу, щоб привіз Сограба сюди, — промовив Рахім-хан.

Я силкувався знайти правильні слова. Я ж навіть не встиг ще усвідомити той факт, що Гассан помер.

— Будь ласка, послухай. У мене є знайома американська пара тут, у Пешаварі, чоловік і дружина, звуться Джон і Бетті Колдвелли. Вони християни і керують невеликою благочинною організацією, що працює коштом приватних жертводавців. Переважно в них живуть і харчуються афганські діти, які втратили батьків. Я бачив той притулок. Там чисто й безпечно, про дітей добре дбають, а містер і місіс Колдвелли — дуже хороші люди. Вони вже сказали мені, що радо приймуть Сограба і...

— Рахіме-хан, невже ви серйозно...

— Діти такі вразливі, Аміре-джан. У Кабулі вже й так повно зламаних дітей, і я не хочу, щоб Сограб став одним із них.

— Рахіме-хан, я не хочу їхати в Кабул. Не можу!

— Сограб — обдарований хлопчик. На нього тут чекає нове життя, новий шанс із людьми, які його любитимуть. Джон-ага — хороший чоловік, а Бетті-ханум дуже добра, бачив би ти, як вона піклується про тих сиріт!

— Чому я? Чому б вам не найняти когось із тутешніх?.. Я можу заплатити, якщо питання в грошах.

— Аміре, річ не в грошах! — гаркнув Рахім-хан. — Я помираю, тож не терпітиму образ! Ти чудово знаєш, що гроші ніколи мене не зупиняли. А чому саме ти? Думаю, ми обидва розуміємо, чому це твій обов’язок, хіба ні?

Хотів би я не зрозуміти цих слів, але справді все розумів. Розумів аж надто добре.

— У мене в Америці дружина, дім, кар’єра і родина. Кабул — місце небезпечне, самі знаєте, але примушуєте мене ризикувати всім заради...

Я затнувся.

— Послухай, — сказав тоді Рахім-хан, — якось, коли тебе не було поряд, ми з твоїм батьком розмовляли. А ти ж пам’ятаєш, як він тоді за тебе хвилювався. Пригадую, він сказав: «Рахіме, з хлопчика, який не може себе захистити, виросте чоловік, який не здатен захистити нічого». І тепер мені цікаво — невже ти справді таким виріс?

Я понурив очі.

— Я лише прошу виконати останнє бажання старого, — похмуро сказав Рахім-хан.

То був його козир. Туз у рукаві. Принаймні так я тоді подумав. Його слова непевно зависли поміж нами, але він бодай знайшов їх. А я й досі добирав правильні слова, хоч саме я тут був письменником. Врешті зупинився на цих:

— Можливо, баба мав рацію.

— Прикро, що ти так думаєш,