Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
Я поїв бубликів та халви, випив каву, сидячи по-турецькому на підлозі, а Зорбас пив каву й курив, поглядаючи на мене, і його очі гіпнотизували, як зміїні.
— То ти розв’язав те велике питання, яке тебе мучило, старий грішнику? — вже м’якше запитав я.
— Яке питання, хазяїне?
— Чи жінка — людина?
— У-у-у! З цим покінчено! — відповів Зорбас.— Вона теж людина, як і ми, тільки ще гірша. Побачить твій капшук — і все, памороки їй забило, прилипне до тебе й радіє, що втрачає свою свободу, бо свобода, бач, заступає їй капшук. Тільки дуже швидко... Але ну його це к бісу, хазяїне!
Він підвівся, викинув у віконце недопалок і сказав:
— А тепер — чоловіча розмова. Великдень надходить, канат ми добули, час уже сходити в монастир, притиснити отих кнурів, підписати купчу на ліс... Поки вони не побачили канатної дороги та не закрутили носом, розумієш? Час іде, хазяїне, не годиться нам ледарювати, пора вже добувати вугілля, пора завантажувати ним пароплави, щоб відшкодувати збитки... Ця поїздка до Кастро коштувала чимало, бо диявол, бачиш...
Зорбас замовк. Мені стало жаль його. Він скидався на дитину, що наробила шкоди й тепер не знає, як викрутитися. І серце в неї тремтить.
«Як тобі не сором,— сказав я собі,— допускати, щоб отаке серце тремтіло? Тоді вже, де й коли ти знайдеш іншого Зорбаса? Годі, візьми губку й зітри все!»
— Зорбасе! — прорвало мене.— Облиш диявола, в ньому немає потреби! Що впало, те пропало! Бери-но сандур!
Він простяг руки, ніби знову хотів мене обняти, але відразу опустив, одним скоком підскочив до стіни й підвівся навшпиньки, щоб зняти сандур. Коли він опинився у світлі лампи, я звернув увагу на його волосся — воно було чорне, як дьоготь.
— Ти, безбожнику,— крикнув я,— що це в тебе за волосся? Де ти його взяв?
Зорбас розсміявся:
— Я його пофарбував, хазяїне, пофарбував його, капосне...
— Навіщо?
— Уяви собі, з честолюбства. Одного дня йшли ми з Лолою, і я тримав її за руку. Ні, не так... Ось отак, зовсім легенько! Аж тут якесь байструченя, отакий-о шкет, доганяє нас. «Гей, діду,— кричить, капосне,— гей, діду, куди це ти ведеш свою внучку?» Бідолашна Лола спалахнула, спалахнув і я. Отож, аби їй більше не було соромно, я того ж вечора пішов у перукарню й пофарбувався.
Мене знову розібрав сміх. Зорбас глянув на мене серйозно.
— Тобі це здається смішним, хазяїне? А ось послухай, що я тобі скажу, побачиш, яка то загадка — людина. Відтоді, як пофарбувався, став я зовсім іншим. Так, неначе й сам повірив, що маю чорне волосся — людина, бачиш, легко забуває те, що їй нецікаве,— і от, їй-богу, в мене аж сили побільшало. Це й Лола відчула. І отой біль, що був у мене отут у нирках,— пам’ятаєш? — і він пропав! Не віриться? Ще б пак, такого ж, мабуть, не пишуть у твоїх талмудах...
Він засміявся іронічно, але відразу й покаявся:
— Пробач мені, хазяїне. Єдина книжка, яку я читав у своєму житті, була про Синдбада Морехода. І побачив, що з того читання нема великої користі.
Він зняв зі стіни сандур, розгорнув його, як і завжди, ніжно, повагом, і запропонував:
— Ходімо надвір. Тут, у чотирьох стінах, сандур не вміщається. Це ж звір, йому потрібен простір.
Ми вийшли. В небі мерехтіли зірки. Молочний шлях плинув від одного краю неба до другого. Море вирувало.
Ми посідали по-турецькому на ріні. Хвилі лизали нам підошви.
— Найкращий засіб від бідності — це звеселити душу,— сказав Зорбас.— То невже вона думає, що ми на це нездатні? Ходи-но сюди, сандуре!
— Заграй македонську мелодію, з твоїх країв, Зорбасе! — попросив я.
— Крітську мелодію, з твоїх країв! — заперечив Зорбас.— Я тобі заспіваю одну пісеньку, яку чув у Кастро. Від того дня, як я її навчився, життя моє перемінилося.
Трохи подумавши, він додав:
— Ні, не перемінилося, але тепер я розумію, що був правий.
Він поклав свої грубі пальці на сандур і витяг шию. Голос його, дикий, хрипкий, сповнений муки, заклекотав у повітрі:
Чогось надумав досягти — відкинь усі вагання,
Дай волю силі молодій, неначе це востаннє!
Відступили клопоти, щезли нікчемні тривоги, душа злетіла до найвищих вершин. Лола, вугілля, канатна дорога, «вічність», турботи, дрібні й великі — все обернулося синім димом, розвіялось і залишився тільки сталевий птах — співуча людська душа.
— Хай тобі все йде на користь! — вигукнув я, коли горда пісня скінчилася.— Хай тобі все йде на користь і співачка, і пофарбоване волосся, і гроші, які ти розтринькав, усе, усе! Співай далі!
Він знову витяг свою жилаву зморшкувату шию:
Хоч і до чорта в зуби йти — вперед, а там — що буде,
Як не утратиш те, що мав, то, може, щось добудеш!
З десяток робітників, які ночували біля шахти, почули спів, повставали і, непомітно спустившись униз, посідали навпочіпки круг нас. Вони слухали улюблені мелодії, і ноги їхні просилися в танок.
А я, мов заворожений, мовчки дивився на них і думав: «Ось та справжня жила, якої я прагнув; іншої мені не треба».
Наступного дня, ще вдосвіта, забої відлунили дзвонами кельм і криками Зорбаса. Робітники працювали як несамовиті — лише Зорбас міг так запалити їх. Робота навколо нього ставала п’янкою, як вино, як пісня, як кохання. Світ оживав у його руках, каміння, вугілля, дерево, робітники — все підкорялося його ритму. У лавах при білому світлі ацетилену спалахувала війна, а Зорбас ішов попереду війська й бився груди в груди; Він давав назву кожному забою, кожній жилі, давав обличчя безликим силам, і тому вони вже не могли сховатися від нього.
«Якщо я знаю,— казав Зорбас,— що оцей забій «Канаваро» (так він охрестив перший забій), то куди він од мене подінеться? Я знаю його на ім’я, і він не посміє викинути мені якогось коника. Так само й «Ігумен», і «Кривоногий», і «Боягуз». Я їх знаю, кажу тобі, всіх до одного, на ім’я».
Сьогодні я прослизнув у лаву так, що Зорбас мене не помітив.
— Давай! Давай! — кричав він робітникам.— Уперед, хлопці, розриймо гору! Ми ж
