Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Не вірите? То я вам справжню історію розповім, про живих людей, з прізвищами та іменами. У нас, в Маріїнському таборі, була дівчина Ірма Чистякова. Батько викладав у Кембриджі, і, звичайно ж, виявився «шпигуном». Розстріляли його у 38-му, а дочці дали п’ятірку і в табір, як водиться. Дівчину влаштували в креслярське бюро. Красуня, художниця, мовами володіє, на скрипці грає — ну, ідеал. І от цей наш ідеал зв’язується... Ну, з ким би ви думали? Зі злодієм на прізвисько Ручка!

— Ручка? Знаю такого! У нього одна рука, але фраєрів він і однією чистив — боже ж мой! — побурчав хтось.

— От бачите? Правда! — із завзяттям продовжив Панов. — Поважні столичні дами з бараку Ірми були обурені — дівчина з пристойної сім’ї зв’язалася з кримінальником! Пророкували, що вона остаточно зруйнує своє життя, що ніхто не подасть їй руки, що злочинний світ затягне її...

— Так ніби їй щось інше світило у цьому світі, — усміхнувся на кутні Гнатюк. — Яке ж її життя чекало навіть після звільнення? Хоч зі злодієм дівчині краще долю не в’язати, з цим я таки погоджуюся.

— Так от, чиста любов дівчини зробила з Ручкою чудо! Його термін скінчився у сорок четвертому, він вийшов, але влаштувався на роботу неподалік і чекав на Ірму. Посилки їй надсилав регулярно, підтримував. А коли вийшла на волю — одружилися.

— І стали жити щасливо, і померли в один день!

— Та живі вони, мабуть, чого їм мерти? — розреготався хтось із темряви бараку. — Ти того, тіскай романи далі, цікаво!

— Я вам що скажу, хлопці, — продовжував Панов. — Не чув я ніколи, щоб чоловік жінку чекав з табору, та ще й посилки надсилав. Жінки — так, це нормально. Щоб жінка чоловіка чекала, з останнього стягалася на передачу, на харчі, а чоловіки... Ні, не здатні ми, мужики, на таке!

— А чого? Баб на волі — хоч штабелюй! Чого нам зечку чекати? Життя коротке, вийшов — хапай своє, поки не пізно, а баби...

Панов, не зважаючи на репліки, продовжував:

— От у нас в Маріїнському таборі випадок був — і не один, до одного з наших художників приїхала дружина з Ленінграда, оселилася в місті, збирала чоловікові посилки. На хлібі й воді сама сиділа, стягалася з останнього, щоб підгодувати бідолашного зека. А він на добрих харчах завів собі подружку і ділився з нею. Не раз траплялося мені зачиняти їх в майстерні, а самому вештатися десь, аби вони встигли зайнятися своєю справою. А вийшов на волю — зробив бабі ручкою і одружився з іншою, навіть і не з табірною подружкою, тій було іще сидіти і сидіти.

І ніколи не чув я, щоб чоловік, який залишився на волі, допомагав своїй ув’язненій дружині. Хтось чув? Може розповісти?

Охочих не виявилося.

— Отак і виявляється справжнє обличчя мужчини — у відношенні до жінки. Чи лице у нього, чи потворна гидка морда! Це на волі можна в красиві папірці загортати, а в таборі все видно, все проявляється — хто ти, і яка тобі ціна як мужику.

— Подумаєш, баби! Та їх, бл..., треба під ноги!

— Ти думаєш, ти про баб зараз сказав? — усміхнувся Панов. — Ти про себе сказав усе, що я хотів почути. Отака, значить, ти людина.

— «Слова Петра про Павла більше говорять нам про Петра, ніж про Павла», — спробував утихомирити сперечальників отець Володимир, слово якого було законом для всіх: і віруючих, і не віруючих.

— Це з Біблії, отче? — засумнівався Іван, не пригадуючи такого у вічній книзі.

— Ні, сину, це — Спіноза. Смертний чоловік, але мудрий.

Якщо в’язень чогось і боїться в місці, що живе за законом «Не вір, не бійся, не проси», то це хіба перемін. Переміни — завжди на гірше. У бараку може бути більше щілин — і тому холодніше. Вагонки можуть бути з неошкурених обаполів із сучками — і доведеться згадувати ці витерті десятками тіл до тебе голі дошки як велике благо. Бригадиркою може виявитися така довціпна й вредна баба, що люба «прикормлена» Верка згадуватиметься, мов краща подруга.

— Куди нас, куди? — перешіптувалися дівчата.

Іноді вдавалося отримати хоч якийсь натяк, і тоді очікування перемін означувалося бодай якимось знаком, надія хоч на маленьке покращення додавала сил. Та це залежало від конвою. Солдатів, що служили в цих частинах, набирали в певній місцевості. Чомусь найчастіше — у Вологді та В’ятці. Оцей «вОлОгОдскій кОнвОй» уславився всюди тим, що «шутіть не любіт», недалеко втік і в’ятський. Трохи легше було порозумітися зі «своїми», з великої України.

Правду кажуть, що свій як не заплаче, то хоч скривиться. Хлопці з-понад Дніпра та Ворскли розуміли українську мову і, хоч виховані були в інших традиціях, любили рідну пісню, тужили тут, на півночі, за домом і не так жорстоко обривали розмови чи спів у хвилини відпочинку. їх теж муштрували, проводили щоденну «воспітатєльно-раз’яснітєльную работу», пояснювали, хто такі оці люті «вороги народу», яких вони охороняють, які злочини проти людства вони вчинили, як жорстоко знущалися над радянськими людьми, як убивали їх, як ненавиділи й ненавидять досі радянську владу, і тому якою важливою для країни є їхня служба задля ізоляції цих злочинців від суспільства та надання їм можливості через працю виправитися, зрозуміти високі ідеї соціалізму. «Труд єсть дело честі, дело доблесті і Геройства» — ці слова генералісимуса Сталіна прикрашають вхід до кожного табору.

Слухаючи своїх начальників, хлопці справді готові були боронити рідну землю від жорстоких убивць. Стоячи на вишці, що продувалася всіма північними вітрами у мінус 50, коли руки і в рукавицях дубіли і примерзали до автомата, як же вони їх ненавиділи! Нехай