Чуття і чутливість - Джейн Остін

Так тривало близько чверті години, як раптом Маріанна, чиї нерви не витримували ніякого раптового звуку, здригнулася від стуку у двері.

— Хто це може бути? — вигукнула Елінор. — І так рано! А я вважала, що нам ніхто не заважатиме.

Маріанна підійшла до вікна.

— Полковник Брендон! — вимовила вона з досадою. — Він завжди нам заважає!

— Але місіс Дженнінгс дома немає, і він не стане заходити.

— Краще я на це не покладатимуся, — заперечила Маріанна, вже прямуючи до сходів. — Людина, якій нікуди дівати власний час, завжди без найменшого докору совісті зазіхає на чужий.

Її висновок виявився вірним, хоча ґрунтувався він на хибному і несправедливому припущенні. Полковник Брендон справді увійшов до будинку, і Елінор, не сумніваючись, що сюди його привела щира тривога за Маріанну, свідчення якої вона побачила в засмученому і стурбованому виразі його обличчя і в тому, як схвильовано, хоча і стисло спитав він про її здоров’я, не могла вибачити сестрі таку зневагу до нього.

— Я зустрів місіс Дженнінгс на Бонд-стріт, — сказав він, привітавшись, — і вона умовила мене заїхати. Втім, без особливих зусиль, оскільки я припускав, що, певно, застану вас одну, чого мені дуже хотілося. Моя мета… моє бажання… єдина причина, чому я цього бажав… Мені здається… я сподіваюся, це може принести утіху… Ні-ні, яка ж утіха?… Про утіху поки що, зрозуміло, немає мови… Але переконати вашу сестру… раз і назавжди… Мої почуття до неї, до вас, до вашої матінки — ви дозволите мені дати їм доказ, відкривши вам деякі обставини, які ніщо, окрім найщирішої пошани… окрім гарячого бажання бути корисним… Мені здається, моя сміливість є виправданою… хоча я витратив багато годин, переконуючи себе, що чиню правильно, але ж я можу і помилятися? — Він замовк.

— Я розумію вас, — відповіла Елінор. — Ви хотіли б повідомити мені щось про містера Віллоубі. Щось таке, що ще більше викриє його характер. Зрозуміло, це — найкраща дружня послуга, яку ви тільки можете надати Маріанні. Я буду вдячною за все, що почую, і вона також… але пізніше, не зараз. Благаю вас, розкажіть мені все.

— Неодмінно. Коротше кажучи, коли я виїхав з Бартона в жовтні… Ні, так вам буде важко зрозуміти… Я повинен повернутися в минуле. Боюся, міс Дешвуд, в мені ви знайдете дуже поганого оповідача. Не знаю навіть, з чого почати. Ні, без моєї власної історії обійтися, на жаль, не можна. Але вона буде короткою. Подібна тема, — додав він з важким зітханням, — не спокусить мене на зайві подробиці.

Він замовк, збираючись з думками, а потім з новим зітханням продовжив:

— Певно, ви забули розмову… адже на вас, вважаю, ніякого враження вона справити не могла… Нашу розмову якось увечері в Бартон-парку під час танців, коли я згадав, що ваша сестра Маріанна трохи нагадує мені одну мою давню знайому.

— Ні-ні, — сказала Елінор, — саме її я й не забула.

Схоже, йому було приємно, що вона не забула, і він додав:

— Якщо мене не вводить в оману непевний і ніжний спогад, вони були схожі не лише зовнішністю, але й вдачею. Ті самі палкі почуття, та сама палка уява і характер. Та, про яку я вам кажу, була близька моя родичка, що осиротіла в дитинстві і перебувала під опікою мого батька. Майже однолітки, ми з найніжнішого віку гралися разом і товаришували. Не пам’ятаю часу, коли б я не любив Елізи. Коли ж ми виросли, я мав до неї почуття, на яке, можливо, ви, судячи з теперішньої моєї похмурості, гадаєте, що я не здатен. Її ж прихильність до мене, я переконаний, була такою ж гарячою, як і вашої сестри до містера Віллоубі, і такою ж нещасливою, хоча і з іншої причини. В сімнадцять років я втратив її назавжди. Її видали заміж, видали проти її волі за мого брата. Вона була багата, а наш родовий маєток обтяжували борги. Боюся, лише цим пояснювалася поведінка того, хто був її дядьком і опікуном. Мій брат був недостойний її, він навіть не любив її. Я плекав надію, що її почуття до мене послужить їй опорою у всіх бідах, і якийсь час так воно й було. Але, нарешті, прикрість її становища — з нею поводилися вкрай зневажливо — ослабила її рішучість, і хоча вона обіцяла мені, що нічого… Але як нецікаво я розповідаю! Адже я навіть не згадав, як усе це відбулося. Ми вирішили втекти до Шотландії, і чекати залишалося лише кілька годин, коли покоївка моєї кузини видала нашу таємницю, чи то з легковажності, чи то з підступності. Мене відіслали до далекого родича, а її позбавили свободи, товариства, яких би то не було розваг, доки мій батько не домігся свого. Я дуже покладався на її твердість, і удар виявився суворим, але, коли б її шлюб був щасливий, напевно, я, тоді ще зовсім юний, через кілька місяців змирився б із ним, і, в усякому разі, не жалкував би через нього зараз. Але щасливим він не був. Мій брат не мав до неї ані найменшої симпатії, його вабили ниці задоволення, і з самого початку він ставився до неї погано. Наслідок усього цього для такої молодої, жвавої і недосвідченої жінки, як місіс Брендон, був цілком природним. Спочатку вона змирилася зі своєю нещасливою долею, і було б краще, коли б вона не переживала тих страждань, які викликали в ній спогади про мене. Але чи можна дивуватися, що вірність подібному чоловіку зберігати було важко і що, не маючи друга, який міг би дати їй добру пораду або стримати її (мій батько прожив після їхнього весілля лише кілька місяців, я ж перебував з моїм полком в Індії), вона опустилася і стала легковажною жінкою? Коли б я залишився в Англії, то, мабуть… Але я вирішив заради щастя їх обох не бачитися з нею кілька років і ради цього домігся переводу в інший полк. Потрясіння, якого завдало мені її весілля, — продовжував він з незвичайним хвилюванням, — було дрібницею порівняно