Вогненне око - Олесь Ульяненко

листоношу. Тим чоловіком був Гуго Лейбніц. До нього останнім часом Віталій заходив. Бюро Гуго Лейбніца крихітне, мов комірчина в загиджених єврейських районах. Проте Віталію марилося відшукати в тому якийсь потаємний зміст усього навколишнього, що без угаву перекочувалося, міняло форми, до чого навіть не рукою, а й думкою дотягнутися здавалося неймовірним. А можливо, тільки в комірчині Гуго Лейбніца, втікача із Сербії чи Хорватії, він про те нічого не думав, поринаючи в самозакоханий, безболісний світ цього чоловіка. Родичів Гуго розстріляли. Чи то серби, чи то хорвати. Це, судячи з усього, мало дошкуляло самому Гуго, а тим паче Віталію. Повненький, опецькуватий, з трагікомічним виразом, що не переходив дивної межі, навіяної вічністю цього народу, що ніяк не ліпився до його каламутних голубих очей, прикритих рудими, до червоної бронзи віями. Він мовчки вислуховував сухе тріщання настанови Віталія, радше з поваги. Гуго слухав, не відриваючись від розкресленого ватману; або зір його заглиблювався у слабенький розчин, прямо в горнятко з духмяною, до золотого розведеною молоком кавою. Гуго непомітно, якимсь менторським тоном говорив, вихаркуючи слова, що не дивували нікого своєю простотою: «Через горе чоловік пізнає власне безумство. Хто має розум, той рано чи пізно доходить відповідника – це симпатичність. Тому й люблю цю роботу, бо вона унеможливлює, поглинаючи дрімучу і древню, зароджену на середині життя безмірність, зажерливість людської думки, відроджуючи ту справжню першопричину всіх начал, першопричину відданості людини Богу – послух». – І Гуго нічого не говорив. Віталій почував себе від таких розмов не вельми розумним чоловіком. Здебільше вони розбалакували про всілякі людські звички й пристрасті. Іноді переходили навіть до географії, щоб не чіпати занадто небезпечних тем. Вони не могли нічого нового сказати один одному; це давня самозакоханість двох народів, що ніяк не спромоглися на порозуміння, наче два брати в німій суперечці про первородство, верстали під сонцем, під небом, на вулицях, у містах одну й ту ж дорогу. Щоправда, слід віддати належне, – прагнення їхнє порозумітися обмежувалося короткими екскурсами в історію міста. Блукаючи – вже западало на вечір – спорожнілими, залитими синявою реклам, осліпленими дзеркалами вітрин серпневими вулицями, з убитими нещадною спекою запахами; вулицями, де листя на деревах вже набиралося дзвону осені, але ще важко билося об гілля, щохвилини втрачаючи невагомість літа; і недорікуватість обпалених каштанів, готових віддати, луснувши коробочками, свій урожай і сипонути градом гладеньких брунатних кульок на білі пластикові столи, розкриті парасолі, рожеві квадрати вікон; і підвісні мости, що тремтять чорним павутинням, що якось нездало відкривали залізниці, гримнувши іграшковими швидкісними електричками, що дивакувато перехитувалися над кинутими, начебто нашвидкуруч розправленими долонями, плесами з куширами осоки на Трухановому острові, поритому потічками річечок, кинутих жовтими степами сюди, в останній прихисток часу, смерті, вічності; й обірвані береги пляжів, де чаклунська ворожба води розбита крутобокими баржами і вилинялими державними прапорцями, буксирами тридцятого року виробництва, що харкають сизим димом солярки, й не менш давні портові підйомні крани метушаться, розтягуючи ополудні тіні на сірому бетоні пірса, де розледащілі биндюжники вже зрання дрімають на осонні під швартовими, накривши обличчя вельветовими кашкетами, звично ловлячи розрізом очей пам'ятник святому Володимиру.

А річка перед очима Гуго милостиво розпрямлялась, проносила на собі білі лайнери, широкі борти з написами невідомою мовою сліпили очі роботягам, – там лопався срібними звуками сміх повноногих дівчат, розбурханих пристрастю, шипучим червоним вином і танком. Біля них звивалися прищаві молодики, вузькоплечі, в підмощених, підшитих піджачках; зализані, напахчені, набріолінені – вчорашні випускники ліцеїв, що їм поталанило на деякий час у бізнесі, що їм кортіло бути схожими на старших, отих стрижених, у малинових костюмах. Погляди в них воложіють, скошуються на роздуті у русі яскраві дзвоники спідниць, звідки чути похрускування пахучої жіночої білизни. Вони спрагло ковтають піняве ячмінне, вигіркле на сонці питво; а за годину, коли небо просідає, захлюпається чорнильними квацьками над скрипучими щоглами, і стюарди в розстебнутих куртках, перебалакуючись, постукуючи стільцями в такт ритмічному хурканню маховиків, переходячи з палуби на палубу, сонно бурмотять пісні, звично бридячись, чхаючи від терпкого мастила і води, – тоді притлумлена гумовим алкогольним віддихом мрія пропадає в затишних каютах, захлинувшись вовтузнею і зойками п'яного любовного шалу. Річка вдарить пораннім бірюзовим бризом у лиця вчорашніх школярок із запухлими очима.

Вони вискочать, ковзаючись палубою, розтираючи побабілим язиком кисляк у роті, підсмикуючи ще недорозвинені плеченята; пробіжать навшпиньках палубою, понімовані проти сонця повізеруненими вічністю пагорбами, перехиляться через зачовгані поручні, сяйнувши міцненькими задками, щоб випорожнити шлунки; річка розливається широким гирловинням, виносячи віддихи людського спочинку на велику воду, по-сирітськи полишаючи за собою місто з його вулицями, розтріпаними червоними загравами вечорів, громовим відлунням останніх трамваїв, кинувши в полив'яну заграву зліпки крихітних поселень; і тіні ворохобляться, йдуть, полишаючи засинілий простір моря, наганяючи вал за валом, жбурляючи зірвані з якоря бурякові бакени, зелених потопельників, самогубців із випитими річковим окунем дірками очей. Річка лежить перед зором Гуго в тумані, засипана лушпинням. Він крокує поряд з Віталієм, інколи питаючи про щось, підставляючи посилане ластовинням безлике, витончене обличчя під скупе проміння. Вулиці, крихітні завулки вибігають на площі, широко розвісивши реклами, писані латиною. Вони чимчикують, не зронивши й півслова, під шелестіння шовкових шезлонгів і вуркотіння італійських піцерій, розкиданих по ошатних жовтих дворах. Віталій ловить себе на тому, що його більше приваблює крутий схил Михайлівської, де дім налазить на дім, і від чергового тролейбуса, що викреслює поворот, і зі стін клаптями відлітає зелений тиньк. Гуго ж – кругленький, розрожевілий – розліплює жовті очиці, промацує п'ятитисячолітнім зором, – мовби своє, – задивляючись у міцний від оцту затінок крихітних двориків, перелаштованих на італійські піцерії, де за начищеними прилавками джерґочуть злі, сердиті й нахабні напівкровки. Під лопотіння голубиних крил Гуго проходить на круглу терасу, під парасолі, сідає за столика, розстібає ґудзики на лискучому од давності піджаку, дивлячись поперед себе нерухомим жовтим поглядом ящірки, вигріваючись усім тілом на сонці. Поцяткованим ластовинням пальчиком підкликає до себе одного з офіціантів і в такий от спосіб, не змінюючи пози, замовляє пляшку мінеральної води і сирне тістечко. Він, мабуть, не чує сердитого шипіння звідти, з-за лискучої стойки, де гори пляшок здіймаються за спиною бармена, розплиле на сонці обличчя якого нічого не говорить, так, аж напрошується лайка. Гуго чекає півгодини, перекинувшись одним-другим словом із Віталієм. За стойкою загрозливо метушаться, фиркаючи каліченою мовою, вчорашні журналісти престижних газет, вигнані звідти за неспроможність встигати за подіями; маклери з нерухомості, – всі вони, низькорослі або неправдоподібно видовжені, червонопикі від