Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
У двадцять хвилин на четверту перед домом Квіннів зупинився чорний «шевроле монте-карло», і Роберт Квінн здивовано побачив, що з нього виходить Гаррі Квеберт: Робертові й самому страшенно подобалася ця модель авто. Ще він помітив, що великий письменник не надто вирядився. Проте Квінн дуже церемонно привітався з ним і відразу ж запропонував хильнути справжніх розкошíв, як йому звеліла дружина.
— Шампанського? — запитав він.
— Е-е, правду кажучи, я не дуже його полюбляю, — відказав Гаррі. — Хіба що пива, якщо у вас є…
— Аякже! — по-простацькому вигукнув Роберт.
Він дуже добре знався на пиві. Мав навіть книжку про всі сорти пива, які варять в Америці. Побіг до холодильника взяти дві холодні пляшки, а дорогою гукнув своїм «паням» на другому поверсі, що не-такий-уже-й-великий Гаррі Квеберт нарешті прийшов. Чоловіки посідали під маркізою, засукавши рукави сорочок, цокнулися пляшками і заговорили про автомобілі.
— Чому у вас «монте-карло»? — запитав Роберт. — Тобто я хочу сказати, з вашими грошенятами могли б купити будь-яку модель, а обрали «монте-карло»…
— Вона спортивна і водночас практична. Та й дизайн мені до вподоби.
— Мені теж! Торік я мало її не придбав!
— Чому ж не придбали?
— Жінка не захотіла.
— Треба було спершу купити, а тоді вже питати.
Роберт зареготав: цей Квеберт, виявляється, геть простий, привітний і, головне, дуже симпатичний. Тієї ж хвилини на ґанок вибігла Тамара, в руках у неї було те, що вона купила в крамниці: тарілка з нарізаним салом і м’ясивом. «Добридень, пане Квеберте! — проспівала вона. — Ласкаво просимо! Хочете свинини?» Гаррі поздоровкався і взяв трохи шинки. Побачивши, як гість наминає шинку, вона відчула солодке полегшення. Ідеальний чоловік — не мурин і не жид.
Оговтавшись, вона побачила, що Роберт зняв краватку й вони обидва цмулять пиво просто з пляшок.
— Що це ви робите? Ви не п’єте шампанського? А ти, Роберте, чому такий розхристаний?
— Та гаряче мені! — жалібно проскиглив Роберт.
— А мені більше пиво подобається, — відказав Гаррі.
І тоді вийшла Дженні в своїй вечірній сукні, занадто чепурна, та все ж зваблива.
Тимчасом у домі на Террас-авеню, 245, отець Келлерґан увійшов до доньчиної кімнати і побачив, що вона плаче.
— Що сталося, люба?
— Ох, тату, мені так сумно…
— Чому?
— Через маму…
— Не кажи такого…
Нола сиділа долі з заплаканими очима. Панотцеві стало її шкода.
— Ходімо в кіно, га? — запропонував він, щоб утішити дочку. — Ти, я і величезний пакет попкорну! Сеанс о четвертій, ми ще встигаємо.
— Моя Дженні — особливе дівча, — казала Тамара, поки Роберт, скориставшись тим, що жінка відвернулася, маламурив ковбасу. — Уявляєте, вона вже в десять років перемагала на всіх місцевих конкурсах краси. Дженні, люба, ти пам’ятаєш?
— Так, мамо, — зітхнула Дженні. Їй було ніяково.
— Може, подивимося альбоми зі світлинами? — запропонував Роберт із напханим ротом, згадавши сценарій, який змусила вивчити дружина.
— Авжеж! Альбоми! — вигукнула Тамара.
І відразу ж принесла цілу купу альбомів, що відбивали перші двадцять чотири роки існування Дженні на світі. Гортаючи сторінки, вона весь час вигукувала: «А хто ця чудова дівчинка?» — «Дженні!» — відповідали вони з Робертом.
Коли зі світлинами покінчили, Тамара звеліла чоловікові наповнити келихи шампанським і зважилася нарешті заговорити про прийняття, яке хотіла влаштувати наступної неділі.
— Якщо матимете час, пане Квеберте, приходьте до нас на обід наступної неділі.
— Охоче.
— Не переймайтеся, нічого особливого не буде. Тобто я розумію, що ви приїхали сюди відпочити від нью-йоркської світської метушні. Буде просто сільський обід із пристойними людьми.
За десять до четвертої, коли Нола з батьком заходили до кінотеатру, біля входу зупинився чорний «шевроле монте-карло».
— Займи місця, а я куплю повітряної кукурудзи, — сказав Девід Келлерґан.
Нола ввійшла до зали тієї миті, коли Гаррі з Дженні опинилися у вестибюлі.
— Займи місця, а я заскочу на хвильку до вбиральні, — сказала Дженні.
Гаррі ввійшов до зали і, пропихаючись крізь юрму глядачів, віч-на-віч зіткнувся з Нолою.
Угледівши її, відчув, як шалено закалатало серце. Йому так бракувало її.
Угледівши його, Нола відчула, як шалено закалатало серце. Їй треба було поговорити з ним: якщо він із Дженні, то нехай скаже. Хотіла почути це від нього.
— Гаррі, я…
— Ноло…
Цієї миті з натовпу виринула Дженні. Нола зрозуміла, що він прийшов із нею, і кинулась із зали.
— Гаррі, з тобою все гаразд? — запитала Дженні. — Ти якийсь дивний.
— Так… Я… я зараз прийду. Займи місця, а я куплю поп-корну.
— Купи, купи! І нехай покладуть якнайбільше масла.
Гаррі відчинив двері й побачив, як Нола пробігла вестибюлем і піднімається на галерею другого поверху, що була заборонена для відвідувачів. Він помчав за нею, перескакуючи через дві сходинки.
На другому поверсі нікого не було; він наздогнав її, вхопив за руку і притиснув до стіни.
— Пустіть мене! — зойкнула вона. — Пустіть, бо закричу!
— Ноло, не гнівайся на мене!
— Чому ви уникаєте мене? Чому більше не ходите до «Кларксу»?
— Вибач…
— Я негарна для вас? Чому ви не сказали мені, що заручені з Дженні Квінн?
— Що? Ні з ким я не заручений. Хто тобі таке сказав?
Вона полегшено всміхнулася.
— То ви з Дженні не разом.
— Ні, кажу ж тобі!
— То ви не вважаєте мене бридкою?
— Бридкою? Ох, Ноло, ти така гарна!
— Правда? Я так засмутилася… Думала, не подобаюся вам. Навіть хотіла виплигнути з вікна.
— Не кажи таке.
— То скажіть іще раз, що я гарна…
— Як на мене, ти дуже гарна. Вибач, що засмутив тебе.
Вона знову
