Золотий Ра - Іван Іванович Білик

І надвечір єгиптяни почали змагати свого фараона.

Аб-мосе побачив його аж уночі, коли на східному небокраї з'явився рожево-блакитний променистий Сіріус, а десь далеко позаду буботів розбухлий водами невидимий Ніл.

— Це той, що нахвалявсь обкарнати тобі ніс і вуха, — сказав Хефрен. — Тепер ми самі це йому зробимо!

Він вихопив з-за пояса пощерблений у битві бронзовий ніж.

— Не чіпай богорівного, — втомлено махнув рукою Аб-мосе. — Хай живе стільки років, скільки відміряв йому божественний пес Анубіс.

— Тоді ми зробим ось так!.. — Хефрен здер з голови фараона позолочену шолом-корону, надяг на голову Аб-мосе й розглянувся. Довкола стояли вої з розпашілими від крові сокирами в руках. Аб-мосе перехопило подих. Він хотів був скинути шолом, але вої хрипко закричали:

— Тепер ти наш фараон!

Так на єгипетському престолі опинився простосмертний член касти воїв.

Спочатку Аб-мосе обрав своєю столицею місто Саїс, у якому раніше був царським воєводою. Саїсці любили веселого воєводу ще в ті часи, прийняли його тепер і як нового фараона, а мемфіські жерці та колишні царські сановники, напевно, погордували б ним.

Палац у Саїсі був просторий і гарний, тепер тут днями й ночами товклися друзі нового фараона й пили з ним вино. Бувало в палаці й кілька сановників колишнього володаря, серед них — покалічений і спаплюжений Апрієм Патарбеміс. Ці люди були дуже потрібні в палаці, бо Аб-мосе та його друзі зналися тільки на тонкощах війни, а ті стали порадниками в державних справах.

Першим зробив йому зауваження Патарбеміс:

— Ти не повинен товктися в юрбі свого палацу та на вулиці.

— Саїсці вже багато років бачать мене на площах та вулицях і звикли до цього, — засміявсь Аб-мосе. — Інакше вони можуть подумати, що я теж богорівний.

— Кожен фараон стає богорівним. Інакше народ перестав би схилятися перед ним.

— Тоді схились переді мною: бажаю випити з тобою по келиху вина!

В палаці Аб-мосе так само лилось вино й бриніли струни грецької кіфари. Аб-мосе не прогнав усіх чужинців з єгипетських міст, навіть скинутого фараона Апрія прикликав на щоденні бенкети. Особливо ж палко вітали тут усі рабиню грека Ксанфа Родопіс. Вона була з народження фракіянка й уміла чудово танцювати й грати на подвійній сопілці. Друзі молодого фараона платили шалені гроші за усмішку чарівної Родопіс.

А за мурами палацу поступово бубнявів новий заколот.

Вої й городяни вже з неприязню дослухалися до звуків сопілок і кіфар.

— Все знову стало, як і було, — ремствували вої, яким не було ходу в палац. — Бракує нам ще тільки греків у бронзових обладунках, але скоро й до цього доживемо.

На площах і вулицях почали говорити, нібито Аб-мосе збирається одружитись із донькою Апрія — красунею Нітетіс.

Це було останньою краплею. Ну, рабиня Родопіс — то одне, а донька скинутого фараона!..

Ввечері вої облягли палац. Варта замкнула браму, але вони кидали в браму каміння й кричали через мур:

— Усе повернулося до старого!

Аб-мосе зрозумів, що ці люди, які нещодавно посадовили його на престол, тепер зневірились і розчарувалися в ньому. Він вийшов до натовпу й спитав:

— Чого ви хочете?

— Віддай нам Апрія! — крикнув хтось.

Аб-мосе впізнав голос Хефрена. Вустами його найпершого воєводи промовляв народ. «Але чому він опинився серед натовпу, — подумав Аб-мосе, та тут же сам відповів на своє німе запитання: — Поки в палаці старий фараон, ніхто не повірить новому фараонові».

— Приведіть його сюди! — звелів Аб-мосе своїй сторожі, яка стояла позаду півколом з бойовими сокирами в руках.

Незабаром Апрій потонув у розтелесованому натовпі. Бальзамувальники-парасхіти потім і слідів його не знайшли.

Але клопоти нового фараона не скінчились.

Патарбеміс увесь час йому торочив:

— Хіба фараони так себе поводять?

— А що я мушу робити? — спитав Аб-мосе.

— Сидіти на троні й вирішувати державні справи, а не гасати верхи в стані воїв та на ринку серед жінок.

— Я й так півдня клопочуся державними справами.

— А з обіду влаштовуєш бенкети й до самої ночі слухаєш оту чаклунку Родопіс.

Аб-мосе незлобиво посміхнувся зі свого стражденного приятеля й радника:

— Стрілець напинає свій лук лише тоді, коли в цьому є потреба. А після бою знову знімає з нього тятиву. Інакше пропаде пружність лука.

Понівечене обличчя Патарбеміса спалахнуло вогнем, особливо рубці відтятих вух і носа. На таку думку проклятий фараон Апрій не спромігся за все своє життя.

Відтак у палаці й далі сміялася подвійна сопілка й плакали струни кіфари, і все-таки в чомусь мав слушність нещасний щирий Патарбеміс...

Це виявилося пізніше.

Якось уранці, під час обговорення в тронному залі карального походу проти мідян, які намагалися захопити належне єгиптянам фінікійське місто, головний воєвода Хефрен сказав:

— Округи Західної дельти надіслали вдвічі менше воїв...

— Чого раптом? — спитав Аб-мосе.

Хефрен дивився під ноги, стояв похнюпившись і тільки сопів. Таким розгубленим Аб-мосе ще його ніколи не бачив. Хефрен відповів після багатьох наполягань:

— Старійшини касти