Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Але якось одного дня містер Ґудворсі раптом поцікавився, чи не хоче він поїхати до Парижа. Фірма вела бухгалтерію одного готелю на вулиці Фобур-Сент-Оноре[117], котрим володіла англійська компанія, і двічі на рік містер Ґудворсі їздив туди з одним зі службовців. Однак цього разу його звичний напарник захворів, а всім іншим не дозволяла поїхати термінова робота. Містер Ґудворсі подумав про Філіпа — без нього легше було обійтися, та й стажування давало йому право на таку роботу, яка була однією з найбільших переваг професії.
— Вам доведеться працювати цілий день, — попередив містер Ґудворсі, — але ввечері ми зможемо займатися власними справами, а Париж є Париж. — Він багатозначно вишкірився. — У готелі нас дуже добре приймають і годують, тож нам це нічого не коштуватиме. Найбільше я люблю поїздки в Париж за чужий рахунок.
Коли вони приїхали в Кале і Філіп побачив натовп носіїв, що активно жестикулювали, його серце затріпотіло.
— І все це насправді, — сказав він собі подумки.
У поїзді Філіп не міг відвести очей від країни за вікном; він захоплювався піщаними дюнами, їхні кольори здавалися хлопцеві найпрекраснішими на світі; а канали і довгі вервечки тополь просто зачарували його. Коли вони вийшли з «Gare du Nord»[118] і заторохтіли бруківкою у старому скрипучому кебі, Філіпові здалося, наче він дихає якимось іншим повітрям, таким п’янким, що хотілося кричати на повен голос. Біля дверей готелю їх зустрів адміністратор, приємний огрядний чоловік, котрий пристойно розмовляв англійською. Містер Ґудворсі був його давнім приятелем, тож їх зустріли гостинно, а дружина француза влаштувала обід у власному номері. Філіпові здалося, що він ніколи не їв нічого смачнішого за цей beefsteak aux pommes[119] і не пив такого нектару, як vin ordinaire[120], поставлене перед ним на стіл.
Містерові Ґудворсі, поважному сім’янинові з ідеальними принципами, столиця Франції здавалася радісним гріховним раєм. Наступного ранку він запитав у господаря, де краще подивитися на «солоденьке». Він неабияк насолоджувався поїздками до Парижа і казав, що вони не дають заіржавіти. Увечері, покінчивши з роботою та вечерею, чоловік водив Філіпа до «Мулен Руж» чи «Фолі Бержер». Насолоджуючись непристойностями, він блискав очицями, а його обличчя розтягала лукава хтива посмішка. Містер Ґудворсі навідувався до всіх барлогів, спеціально призначених для іноземців, а повернувшись, розпинався, що на націю, яка дозволяє собі таке, не чекає нічого доброго. Коли в якомусь ревю на сцені з’являлася майже оголена жінка, він підштовхував Філіпа ліктем і вказував йому на найпоказніших куртизанок, що прогулювалися залою. Чоловік показував хлопцеві непристойний Париж, але той дивився на все крізь полуду ілюзій на очах. Рано-вранці Філіп вибігав із готелю на Єлисейські поля і зупинявся біля площі де ла Конкорд. Був червень, і Париж сріблясто мерехтів у тонкому повітрі. Серце Філіпа сповнилося любов’ю до людей, і він думав, що нарешті віднайшов місце, де царює романтика.
У Парижі вони провели тиждень, а в неділю повернулися додому. Увійшовши пізно вночі до свого захаращеного помешкання в Барнсі, Філіп одразу вирішив: він покине стажування і вивчатиме в Парижі мистецтво, але дочекається кінця року, щоби ніхто не зміг назвати його нерозсудливим. У два останні тижні серпня Кері збирався у відпустку і, від’їжджаючи, хотів попередити Герберта Картера, що не має наміру повертатися. Юнак змушував себе щодня ходити в бюро, але не міг навіть вдавати, що робота його цікавить. Усі його думки займало майбутнє. Минула середина липня, роботи було чимало, а Філіп узагалі уникав її, запевняючи, що відвідує лекції, готуючись до першого екзамену. Увесь вільний час він проводив у Національній галереї і за читанням книжок про Париж і живопис. Він із головою поринув у путівник Раскіна. Прочитав біографії художників, написані Вазарі[121]. Йому сподобалася історія про Корреджо[122], і він уявляв, як стоїть перед якимось шедевром і вигукує: «Anch’io son’ pittore»[123]. Кері більше не сумнівався — у ньому є задатки видатного художника.
— Зрештою, варто хоча б спробувати, — казав він собі. — Найважливіше в житті — не боятися ризикувати.
Нарешті надійшла середина серпня. Містер Картер поїхав на місяць до Шотландії, і в бюро керував старший службовець. Містер Ґудворсі після поїздки до Франції, схоже, прихильно ставився до Філіпа, і тепер, коли свобода була такою близькою, Кері міг миритися з цим кумедним чоловічком.
— Завтра ви їдете у відпустку, Кері? — поцікавився Ґудворсі ввечері.
Цілий день Філіп нагадував собі, що востаннє сидить у ненависному бюро.
— Так, рік мого навчання підійшов до кінця.
— Боюся, справи ваші йдуть так собі. Містер Картер дуже вами незадоволений.
— Але не так, як я незадоволений містером Картером, — радісно відгукнувся Філіп.
— Не думаю, що вам пасують такі розмови, Кері.
— Я не повернуся назад. Ми домовлялися, що за рік я зможу покинути навчання, якщо бухгалтерія мені не сподобається, і містер Картер поверне мені половину сплаченої суми.
— Вам не слід поспішати з такими рішеннями.
— Десять місяців я ненавидів усе: ненавидів роботу, ненавидів бюро, ненавидів Лондон. Краще замітати вулиці, ніж залишитися тут іще хоча б на день.
— Гаразд, мушу зізнатися, що бухгалтерія — не зовсім ваша справа.
— На все добре, — сказав Філіп, простягаючи руку. — Хочу подякувати за ваше добре ставлення до мене. Вибачте, якщо завдав вам неприємностей. Я майже одразу зрозумів, що це не моє.
— Ну, що ж, якщо ви так вирішили, тоді прощавайте. Не знаю, чим ви плануєте займатися, але якщо будете неподалік, обов’язково заходьте до нас.
Філіп тихенько засміявся:
— Боюся видатися нахабним, але щиро сподіваюся, що більше ніколи не побачу жодного з вас.
39
Блекстейблський вікарій і чути нічого не хотів про схему, яку виклав йому Філіп. Він свято вірив, що все розпочате слід доводити до кінця. Як і всі слабаки, він наполегливо вимагав від інших не змінювати своєї думки.
— Ти добровільно вирішив бути бухгалтером, — казав він.
— Я вхопився за цю можливість, бо це був єдиний шанс потрапити до міста. Я ненавиджу Лондон, ненавиджу цю роботу, і ніщо не змусить мене повернутися назад.
Містер і місіс Кері були щиро здивовані Філіповою ідеєю стати художником. Йому не слід забувати, казали вони, що
