Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

претензії. Але якщо у Болеслава і була ворожість до Данила і його синів, до Василька він ставився з повагою. Той жодного разу не вчинив йому чогось прикрого. Навіть коли Болеславу довелося рятуватися втечею від монголів, яких привів на польську землю той-таки Василько, король розумів, що той мусив відчувати, згодившись бути поводирем монгольських зайд. Зараз же Болеслава цікавило, як сприймуть родичі возвеличення одного з них над усіма.

Тим часом Володимир підвівся. Його голос був напрочуд твердим і впевненим.

— Достойні королі і князі! — почав він. — Усевишній Бог, з волі якого стається все і нічого не відбувається без Нього, покликав короля Русі Василька Романовича на свій найсправедливіший суд. Нехай будуть прощені йому всі гріхи — видимі й невидимі! Нам, осиротілим, батько заповів берегти мир між собою і сусідами (при цьому Володимир скосив погляд на Болеслава) і перед смертю наказав виконати свою останню волю. Розуміючи, що лише спільними зусиллями ми зможемо протистояти всім ворогам, які прагнутимуть захопити святу Руську землю, батько заповів... передати всю владу одній людині!

Володимир вийшов насередину і, повернувшись до Лева, мовив:

— І ця людина — король всієї Русі Лев Данилович!

З цими словами Володимир опустився на одне коліно.

— І я першим присягаю тобі на вірність! — сказав він.

Почуте сприйняли по-різному. Мстислав лише задоволено усміхнувся: як-не-як, він став братом короля Руського; Юрій Пінський опустився на коліно услід за Володимиром; князь Турівський продовжував обводити поглядом присутніх, не знаючи, як відреагувати на те, що відбувається. Затим, подумавши, також уклонився.

А Болеслав продовжував сидіти. Він не опустився на коліно, адже був рівний Леву, але не це було головним. Рішення покійного Василька Романовича піднесло Лева над усіма князями, він став могутнім королем і... втілював небезпеку для самого Болеслава. Відтепер з цим доводилося рахуватися.

Зате Брячеслав повівся дивно. Він підвівся, але на коліно не опустився.

— Я не маю дозволу мого господаря, князя київського Ярослава Ярославича, приймати це рішення на слух! — сказав він. — Звідки нам відомо, що ці слова сказав король Василько перед смертю? А якщо це рішення не короля, а лише його сина, щоб цим виторгувати для себе вигоду — отой ярлик, який дають на князювання хани?

— Замовкни, лакизо! — гримнув Лев.

Він підвівся зі свого крісла, і присутні — навіть Брячеслав — зрозуміли, що говорить король.

— Нехай твій господар, який випросив у хана ярлик на київський престол, і надалі сидить у Новгороді, але не влазить у наші справи! І подумай, наміснику, куди ти подінешся, коли у твого князя заберуть ярлик? Хто тебе прихистить? Хан? Твій князь? Чи хтось із цих достойних князів?

Лев обвів поглядом залу:

— Така воля померлого короля, і я виконаю її! Встаньте, мої вірні князі!

Присутні зрозуміли, що спокійні часи для них скінчилися.

XXV

Саме тої ночі, коли помирав король Руський Василько Романович, у далекій Бакоті чомусь прокинувся Тугар. Прокинувся — і вже не міг заснути до ранку. Він нарешті згадав, де бачив раніше намісника хана Ногая.

Це сталося давно, дванадцять років тому. Щойно зійшовши на берег Акри, Едуард Бомон і Тугар заспішили до фортеці, яку віддавна займали лицарі Храму. Бомону хотілося якнайшвидше повідомити командора Роже де Обера про своє прибуття. Місто було втягнуте у безглузду війну за володіння монастирем Святого Сави, тамплієри і госпітальєри ще не воювали між собою, хоч приязні між ними не було ніколи. Вони намагалися не контактувати разом, і при випадковій зустрічі кожен переходив на протилежний бік вулиці. Усе це юний Тугар знав із численних розповідей Бомона і сприймав як належне.

Яким же був його подив, коли Бомон зупинив одинокого госпітальєра і досить приязно заговорив із ним. Хоч сам Бомон був у звичайному купецькому одязі, тим не менше обладунок лицаря явно вказував на його приналежність до ворожого ордену.

Про що говорили між собою Бомон із незнайомцем — Тугар не чув. Як належить зброєносцю, він відійшов від пана і чекав осторонь. Тугар вдивлявся у лицаря — зрілого чоловіка, трохи старшого за його пана, — і запримітив одну деталь; його праве око нервово сіпалося. Розмова тривала недовго, і розсталися тамплієр з іоаннітом досить щиро. Госпітальєр пішов своєю дорогою, а Бомон заспішив до фортеці. На мовчазний подив зброєносця, пан відповів, що це — добрий чоловік, дарма що носить плащ госпітальєра.

Більше того незнайомця Тугар не бачив. Він так і не дізнався ні його імені, ні того, звідки той відомий Бомону. А невдовзі Едуард Бомон відплив у Францію, а в Тугара не було часу для роздумів про це.

Тугар лежав з розплющеними очима, дивився у низьку темну стелю і роздумував над причинами, які привели Карла Руерга спочатку у столицю хана Ногая, а затим сюди, в Бакоту. Єдине, що пов’язувало Тугара і Руерга, був Едуард Бомон. Саме він відправив Тугара сюди. А це означало, що причина появи його, Тугара, і Карла Руерга — одна й та сама: дорогоцінний скарб з могили Гійома.

Тієї ночі Тугар більше не заснув. Зранку, як тільки зійшло сонце, він вирішив поділитися своїми підозрами з Нежданом. Брат, уважно вислухавши Тугара, недовірливо запитав:

— А чи не вигадуєш ти, брате, все це?

— Навіщо воно мені? — здивувався Тугар.