Завоювання Плассана - Еміль Золя

— Тепер у вас триста десять очок після того, як збільшено дистанцію, а ваша сестра має тільки сорок сім.

Удаючи, ніби з великим інтересом стежить за воланом, він поглядав на широко розчинену хвіртку, що вела в садок Растуалів. Поки що звідти вийшов лише пан Мафр. Хтось гукнув його з саду.

— Чого це вони там так голосно сміються? — спитав Мафра пан Растуаль, що розмовляв з паном де Бурде, сидячи за садовим столиком.

— Там грає секретар епіскопа, — відповів пан Мафр. — Він показує надзвичайний хист, весь квартал милується ним. Пан кюре теж там, він просто таки зачарований грою.

Пан де Бурде взяв великий понюх табаки і пробурмотів:

— А, і абат Фожа там?

Погляд його зустрівся з поглядом Растуаля. Обоє були збентежені.

— Мені розповідали, — несміло почав голова, — що абат Фожа знову здобув ласку монсеньйора.

— Так, це сталося сьогодні вранці, — сказав пан Мафр. — Вони дійшли цілковитої згоди. Мені переказували зворушливі подробиці. Монсеньйор епіскоп плакав… Справді, абат Феніль був де в чому винний.

— Я гадав, що ви друг старшого вікарія, — зауважив пан де Бурде.

— Безперечно, але я також і друг пана кюре, — жваво відповів мировий суддя. — Хвалити бога, така благочестива людина, як він, не боїться ніяких наклепів. Хіба не дійшло до того, що взяли під сумнів навіть його моральність? Ганьба!

Колишній префект знову подивився на нового голову суду якимсь дивним поглядом.

— А хіба не намагався дехто вплутати абата в політику? — вів далі пан Мафр. — Казали, що він прибув сюди, щоб все тут перевернути догори дном, роздавати посади направо й наліво, щоб паризька кліка здобула перемогу…

Гіршого не скажеш і про ватажка розбійників. Одне слово — ціла купа брехні!

Пан де Бурде кінцем своєї палички малював на піску чийсь профіль.

— Так, до мене доходили такі чутки, — недбало промовив він, — малоймовірно, щоб служитель церкви взяв на себе таку роль… До того ж я сподіваюся, що у нас в Плассані він зазнав би цілковитої поразки. Тут нема людей, яких можна було б підкупити.

— Плітки! — вигукнув голова суду, знизуючи плечима. — Хіба можна вивернути навиворіт ціле місто, як стару куртку? Париж може посилати до нас скільки завгодно своїх шпигунів, Плассан все одно залишиться легітимістським. Пам’ятаєте бідолаху Пекера? Ми проковтнули його одним заковтом. Які люди все-таки дурні! Вигадати, що якісь таємничі особи їздять по провінції, роздаючи посади! Признатись, мені хотілося б побачити когось із тих панів.

Він гнівався. Занепокоєний Мафр визнав за потрібне виправдатись.

— Дозвольте, — впав він йому у мову, — я ж не кажу, що абат Фожа — бонапартистський агент, навпаки, я вважаю таке обвинувачення безглуздим.

— Ет! Йдеться не про абата Фожа, я кажу загалом. Так дешево нікого не купиш, хай їм чорт. У кожному разі, абат Фожа поза всякою підозрою.

Запала мовчанка. Пан де Бурде закінчував профіль на піску, домальовуючи йому довгу гостру борідку.

— У абата Фожа немає певних політичних переконань, — сказав він сухо.

— Авжеж, — знову почав пан Растуаль. — Раніше ми закидали йому байдужість до політики, але тепер я цілком згоден з ним. Вся ота балаканина завдала б тільки шкоди релігії. Ви знаєте це так само, як і я, Бурде, йому не можна закинути жодного негожого вчинку. Його ніхто ніколи не бачив у супрефектурі, правда ж? Він з гідністю тримається на своїй посаді. Коли б він був бонапартистом, то не ховався б з цим, хай йому біс!

— Безперечно.

— Додайте до цього, що він веде зразкове життя. Моя дружина і мій син розповіли мені про нього такі речі, які мене просто зворушили.

В цю мить у тупику ще голосніше залунав сміх. Почувся голос абата Фожа, який похвалив панну Аврелію за справ ді чудовий удар. Пан Растуаль, що був спинився на півслові, всміхаючись, сказав:

— Чуєте? Чого це їм так весело? Слухаєш, і самому хочеться бути молодим.

Потім додав серйозно:

— Так, так, дружина і син примусили мене полюбити абата Фожа. Ми дуже шкодуємо, що його скромність не дозволяє йому приєднатися до нас.

Пан де Бурде схвально кивав головою. Нараз у тупику залунали оплески. Почулося тупотіння, сміх, вигуки — справжній вибух веселощів, як на великій перерві, коли школярі вирвуться з класів. Пан Растуаль підвівся з садового стільця.

— Ну що ж, — сказав він добродушно, — ходімо й ми подивимось. Справді, це дуже цікаво.

Мафр і Бурде пішли слідом за ним. Всі троє спинилися перед хвірткою. Голова суду і колишній супрефект уперше наважилися дійти аж сюди. Коли вони побачили в кінці тупика групу осіб з компанії супрефектури, вони набрали поважного вигляду. Пан Пекер де Соле і собі випростався в позі офіційної особи, а пані де Кондамен, сміючись, пробиралася вздовж паркана, сповнюючи весь тупик шелестом своєї рожевої сукні. Обидві групи скоса стежили одна за одною, ні перша, ні друга не хотіла поступитися місцем; а між ними, біля хвіртки з саду Муре, стояв з требником під пахвою абат Фожа; він тішився грою і, здавалось, зовсім не помічав, у якому делікатному становищі вони всі опинились.

Усі присутні затамували дух. Абат Сюрен, побачивши, як збільшилась кількість глядачів, вирішив викликати оплески останнім майстерним ударом. Він навмисне сам створював собі всякі труднощі, крутився, грав, не дивлячись на волан, якось угадуючи, де він, посилав його панні Аврелії над своєю головою з математичною точністю. Він був весь червоний, спітнілий, розпатланий; його нагрудник зовсім зсунувся і звішувався йому на праве плече. Але він залишався переможцем — все такий самий усміхнений і принадний. Обидві групи глядачів милувалися ним, пані де Кондамен спиняла оплески, коли ще було рано, помахуючи мереживною хусточкою. А молодий абат, бажаючи ще більше здивувати присутніх, почав вистрибувати то праворуч, то ліворуч, намагаючись ловити волан щоразу в новій позиції. Це був головний заключний номер. Коли раптом, підстрибуючи чимраз швидше, він спіткнувся і мало не впав на груди пані де Кондамен, яка, скрикнувши, простягла вперед обидві руки. Присутні, думаючи, що він забився, кинулись до нього, але він, торкнувшись землі колінами й руками, якимсь дивовижним стрибком упіймав волан і послав його панні Аврелії, перше ніж він торкнувся землі. Тріумфуючи, абат Сюрен підняв угору ракетку.

— Браво! Браво! — закричав, підходячи ближче, пан Пекер де Соле.

— Браво! Удар був чудовий! — повторював