Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
— Що ви хочете цим сказати?
— Я маю на увазі погляд тих людей, яких ви називаєте дикунами, — пояснив йому Роджер Кейсмент таким банальним тоном, ніби говорив про час або про москітів. — Поставте себе на мить на їхнє місце. Вони перебувають у своїх селах, де жили протягом років або століть. Одного дня на них наїжджають білі сеньйори або мулати, озброєні рушницями та револьверами, й наказують, щоб вони покинули свої родини, свої ділянки обробленої землі, свої хатини й подалися збирати каучук за десятки або й сотні кілометрів на користь чужоземців, чий єдиний аргумент — сила, якою вони володіють. Ви пішли б добровільно збирати знаменитий каучуковий сік, сеньйоре Віктор?
— Я не дикун, який живе голим, поклоняється зміям і топить у річці своїх немовлят, якщо вони народжуються із заячою губою, — заперечив каучукопромисловець, засміявшись сардонічним сміхом, який підкреслив його зневагу. — Невже ви ставите на одну дошку людожерів з Амазонії і нас, першопрохідців, промисловців і комерсантів, що працюємо в героїчних умовах і ризикуємо життям, аби перетворити цю дрімучу сельву на цивілізовану землю?
— Схоже, ми з вами по-різному уявляємо собі цивілізацію, мій друже, — сказав Роджер Кейсмент, і далі говорячи тим доброзичливим тоном, який, здавалося, особливо дратував Віктора Ізраеля.
За тим самим покерним столом сиділи ботанік Волтер Фолк і Генрі Філґалд, тоді як інші члени Комісії примостилися у своїх гамаках, щоб відпочити. Була тиха, тепла й ясна ніч, і повний місяць освітлював води Амазонки своїм сріблястим відблиском.
— Мені було б цікаво знати, яке ж ваше уявлення про цивілізацію? — запитав Віктор Ізраель.
Його голос та його очі метали іскри. Його роздратування було таким, що Роджер запитав себе, чи каучукопромисловець зненацька не вихопить свого археологічного пістолета, який він носив у кобурі, й не пальне в нього.
— Якби мені було дозволено узагальнити свій погляд, то я сказав би, що це суспільство, в якому шанують приватну власність й індивідуальну свободу, — пояснив він із великим спокоєм, привівши всі свої почуття у стан готовності, якщо раптом Віктор Ізраель вирішить напасти на нього. — Наприклад, британські закони забороняють колоністам захоплювати в колоніях землі тубільців. І вони також забороняють під карою ув’язнення застосовувати силу проти аборигенів, які відмовляються працювати в шахтах або на плантаціях. А ви не згодні з моїм уявленням про цивілізацію? Ви вважаєте, я помиляюся?
Пласкі груди Віктора підіймалися й опускалися, ворушачи дивною блузою зі схожими на шаровари рукавами, яка застібалася до самої шиї, та кольоровою камізелькою. Обома вказівними пальцями він відтягнув свої шлейки, а його трикутні оченята налилися кров’ю. З його роззявленого рота виглядав цілий ряд зубів, покритих плямами нікотину.
— Якби перуанці дотримувалися такого критерію, — сказав він насмішкуватим і роздратованим тоном, — то їм би довелося змиритися з тим, що Амазонія залишиться в кам’яному віці ще на багато століть. Аби не образити поган, ані зайняти землі, населені тими, хто не знає, що з ними робити, й не хоче працювати. Хто схильний змарнувати багатство, яке могло б підняти рівень життя перуанців і перетворити Перу на сучасну країну. Саме такі рекомендації дає Британська Корона цій країні, сеньйоре Кейсмент?
— Безперечно, Амазонія має великі багатства, — спокійно погодився з ним Кейсмент. — Цілком справедливо, що Перу прагне з них скористатися. Але при цьому не знущаючись із тубільців, не полюючи на них, як на тварин, і не перетворюючи їх на рабів. А навпаки, прилучаючи їх до цивілізації через будівництво шкіл, лікарень, церков.
Віктор Ізраель вибухнув сміхом, смикаючись, наче лялька на пружинах.
— У якому світі ви живете, сеньйоре консул! — вигукнув він, театрально підкинувши вгору свої руки з довгими кістлявими пальцями. — Відразу видно, що ви не бачили у своєму житті жодного людожера. Ви знаєте скількох християн вони тут пожерли? Скількох білих і метисів повбивали своїми списами та отруєними дротиками? Скільком постинали голови? Ми поговоримо з вами тоді, коли ви набудете трохи досвіду, спілкуючись із дикунами.
— Я жив майже двадцять років у Африці і трохи знаю про ці речі, сеньйоре Ізраель, — запевнив його Кейсмент. — До речі, я знав там також багатьох білих, що думали, як і ви.
Аби уникнути, щоб суперечка не загострилася ще більше, Волтер Фолк і Генрі Філґалд відвернули розмову на менш колючі теми. У цю ніч, неспроможний заснути, після десятьох днів, прожитих у Іквітосі, зустрічаючись із найрозмаїтішими людьми, занотовуючи думки, зібрані тут і там від представників влади, суддів, військових, власників ресторанів, рибалок, сутенерів, волоцюг, повій і працівників борделів та барів, Роджер Кейсмент мусив визнати, що переважна більшість білих і метисів Іквітоса, перуанців і чужоземців, думали так само, як Віктор Ізраель. Для них амазонські аборигени не були, власне кажучи, людськими створіннями, вони належали до нижчої і гідної зневаги форми існування, набагато ближчої до тварин, аніж до цивілізованих людей. Тому не було нічого незаконного в тому, щоб визискувати їх, хапати, шмагати, примушувати працювати на каучукових плантаціях або, якщо вони чинитимуть опір, убивати їх, як скажених собак. Таке бачення тубільця було, можна сказати, загальним, а тому ніхто не дивувався, що домашніми слугами в Іквітосі були силоміць захоплені в селах дівчатка та хлопчики, продані тутешнім родинам за гроші, ціна яких приблизно дорівнювала двом фунтам стерлінгів. Груди йому здавив такий біль, що він мусив широко роззявити рота, щоб набрати повні легені повітря. Якщо не покинувши цього міста він довідався про стільки речей, то що доведеться побачити йому в Путумайо?
Члени Комісії відпливли з Іквітоса 14 грудня 1910 року, вже досить пізнього ранку. Роджер найняв за перекладача Фредеріка Бішопа, одного з барбадосців, яких він допитував. Бішоп розмовляв іспанською мовою й запевняв, що спроможний зрозуміти дві тубільні мови, найпоширеніші на каучукових плантаціях, і говорити ними: бора і вітото. «Ліберал», найбільший із флоту п’ятнадцятьох кораблів, що належали Перуанській Амазонській компанії, зберігся добре. Він був обладнаний невеличкими каютами, в яких подорожні могли оселитися по двоє. Він мав гамаки на носі й на кормі, де могли розташуватися ті, хто волів спати в негоду та під дощем. Бішоп боявся повернутися в Путумайо й просив Роджера Кейсмента дати йому письмове підтвердження, що Комісія захищатиме його протягом подорожі і що потім його перевезуть на Барбадос під
