Шум і лють - Вільям Фолкнер

голову, що це за часи такі настали, якщо перший-ліпший пройдисвіт чужинський, котрий кінці з кінцями не зводив у себе на батьківщині, де його поселив сам Бог, може припхатися в цю країну й заходитися вигрібати гроші з кишень американців. Ще на два пункти піднялися. Тож разом на чотири. Але, чортяка їм в зуби, вони ж там на місці й в курсі справ, що й до чого. І якщо чинити не за їхніми порадами, то навіщо ж я плачу їм по десять доларів щомісяця? Я вже був і вийшов, а тоді згадав і повернувся, дав телеграму. «Усе гаразд. К напише сьогодні».

— К напише? — зчудувався телеграфіст.

— Так, — кажу. — К. Літера така. Чи ви її не знаєте?

— Та я просто для певності перепитую, — він мені.

— Ото посилайте, як написано, а певність я вам гарантую, — кажу. — Оплатить отримувач.

— І що це ви посилаєте, Джейсоне? — Док Райт пхає свого носа через моє плече. — Шифрограму маклерові, щоб купував?

— Та хоч би й що, — я йому. — Ви, хлопці, своїм розумом живете. Тож ви більше в курсі, ніж нью-йоркські ділки.

— Та кому ж, як не мені, в курсі бути, — каже Док. — Цього року я заощадив гроші, граючи на підвищення, — по два центи за фунт.

Ще зведення прийшло. Ще на пункт упало.

— Он Джейсон уже продає! — каже Гопкінс. — Бачите, який у нього вираз обличчя?

— Та що вам до того, продаю я чи ні, — кажу їм. — Ви, хлопці, живіть собі й далі своїм розумом. Цим багатеньким нью-йоркським євреям теж треба на щось жити, як і всім іншим, — так я їм сказав.

Подався назад, до крамниці. Ерл працює за шинквасом. А я пройшов до задвіркової кімнати, сів за письмовий стіл і прочитав листа, що від Лорейн. «Любий татусю хочу щоб ти приїхав. Ніякі вечірки не в смак коли татусь не в місті. Як я знудьгувалася за любим татуськом!» Ще б не. Того разу дав їй сорок доларів. Подарував. Я ніколи й нічого не обіцяю жінкам і ніколи не кажу наперед, скільки й чого дам. Тільки так і можна якось ними покерувати. Завжди змушую їх гадати-вгадувати, які піднесу їм сюрпризи. А вже як не можеш придумати, чим подивувати жінку, здивуй її ляпасом.

Порвав листа й спалив над урною. Я взяв собі за правило: ніколи не зберігати бодай клаптика паперу з жіночим почерком, а сам ніколи їм не пишу. Лорейн просить та й просить, щоб писав їй, а я тільки й відповідаю: усе, що я забув тобі сказати, зачекає до наступного мого прибуття в Мемфіс. Сама ти, кажу їй, можеш написати мені коли-небудь, без зворотної адреси на конверті, але спробуй-но видзвони мене по телефону — й Мемфіс тебе вже більш не побачить ніколи. Коли вже я там у тебе, то я хлопак, як і всяк, але не дозволю жодній жінці діставати мене по телефону. Ось, кажу, нá тобі, й вручаю ті сорок баксів. Але якщо ти коли так уп’єшся, що здумаєш мені зателефонувати, то згадай ці мої слова, а як не згадаєш, то хоч до десяти полічи, перш ніж.

«То коли ж знову?» — вона питається.

«Що?» — перепитую.

«Тебе дожидати», — вона мені.

«Я дам тобі знати», — відказую. Потім хотіла за ті купити пива, а я їй не дозволив. «Побережи свої гроші, — раджу їй. — Краще купи собі за них сукню». А покоївці дав п’ять. Зрештою гроші, так я вважаю, самі собою не мають цінності, а важить лиш те, як ти їх витрачаєш. Вони ж бо не наші й не ваші, то й труситися над ними нíчого. Вони просто належать комусь такому, хто спромігся їх здобути й зберегти. Ось поруч, у нашому ж таки Джеферсоні, є чоловік, що нажив купу грошей, збуваючи гниль чорнюкам. То він жив над своєю ж крамницею, тулився у комірчині завбільшки з саж свинячий, і сам собі кухторив. А років чотири чи п’ять тому трапилося йому захворіти. Налякала ж його та хвороба до чортиків, бо коли він знову зіп’явся на ноги, то зразу й до церкви прибився та ще купив собі місіонера-китайóса — утримує за п’ять тисяч доларів на рік. Я частенько собі міркую: ото осатаніє ж він, коли з’ясує по смерті, що немає ніякого раю, та й спитає сам себе: «І навіщо ж я викидав оті п’ять тисяч на рік?» Як на мене, то краще б він помер собі без загайки — хоч кошти заощадив би.

Аж як переконався, що лист перегорів повністю, я хотів був запхнути інші назад у піджак, але щось мов шепнуло мені на вухо: а розпечатай-но зараз, іще до обіду, те, що Квентіні адресоване! Але тут чую: Ерл горлає, щоб ішов я обслужити клієнта. Ото сховав я листи, вийшов за шинквас та й вичікую — чверть години! — поки той клятий чвалай надумає, котрого ж ремінця йому для хомута купити: за двадцять центів, а чи того, що за тридцять п’ять?

— Краще взяти дорожчого, — раджу йому я. — Як ви собі гадаєте, братчики, розвивати господарствечко ваше, якщо весь інвентар ваш буде дешева юшка?

— Ну, а якщо цей не годиться, — каже той клієнт, — то навіщо ж ви його на продаж виставили?

— Я не сказав, що цей не годящий, — заперечую я. — Я тільки сказав вам, що отой кращий.

— А звідкіль ви це знаєте? — доскіпується він. — Ви що, на хомуті його випробували?

— Бо цей дешевший за того на п’ятнадцять центів, — доводжу я. — Звідси й видно, що дорожчий є кращий.

Мне він двадцятицентового ремінця, поміж пальцями пропускає.

— Либонь, я таки оцього візьму, — каже.

Пропоную загорнути, а він скрутив його кільцем та й до кишені комбінезона свого. Тоді видобув кисета, довго-довго длубав-мудлував, поки розв’язав нарешті й витрусив на долоню кілька монет. І вручив мені четвертака.

— А на п’ятнадцять центів ліпше черв’ячка собі заморю, — каже.

— Ну, — кажу я, — це діло хазяйське. Тільки наступного року не приходьте з наріканнями, що доводиться новий ронд купувати.

— А до того нового року ще ого-го скільки чекати! — прорік той.

Зрештою — ху! — цього вахлая здихався, але щоразу, як тільки лапнусь за того листа, так і вигулькне якась нова притичина-завада. Річ у тім, що до міста нашевкалося повно всякого люду на виставу, й вони просто зграями шастають, вишукуючи, яким би ще спритникам грошики свої віддати, а від тих спритників місту ж ні користі, ні прибутку, ото хіба ті хапки в мерській управі поділять