Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

Розділ XXVІ

Коли увійшов Трім і сказав батькові, що лікар Слоп зайнятий на кухні виготовленням моста, – дядько Тобі – в мозку якого історія з ботфортами викликала цілу низку військових уявлень – негайно забрав собі в голову, що лікар Слоп майструє модель моста маркіза де Лопіталя. – Це дуже люб’язно з його боку, – сказав дядько Тобі, – передай, будь ласка, моє шанування лікареві Слопу, Тріме, і скажи, що я сердечно йому дякую.

Якби голова дядька Тобі була ящиком із панорамою, а батько мій увесь час в нього дивився, – він не міг би мати виразнішого уявлення про роботу фантазії дядька, ніж те, яке в нього було; ось чому, незважаючи на катапульту, тарани та свої прокляття їм, він уже починав торжествувати.

– Як раптом відповідь Тріма миттю зірвала лаври з чола його і порвала їх на шмаття.

Розділ XXVІІ

– Цей ваш злощасний підйомний міст[167]… – мовив батько. – Боже борони вашу милість, – вигукнув Трім, – це міст для носа молодого пана. – Витягуючи його на світло своїми бридкими інструментами, лікар, каже Сузанна, розплющив йому ніс на корж, ось він і майструє тепер щось подібне до моста за допомогою вати і шматочка китового вуса з Сузанниного корсета, щоб його випрямити.

– Проведіть мене скоріше, братику Тобі, – закричав батько, – в мою кімнату.

Розділ XXVІІІ

Із першої ж хвилини, як я сів писати моє життя для забави світу і мої думки в напучування йому, хмара невідчутно збиралася над моїм батьком. – Потік дрібних прикростей і засмучень спрямувався на нього. – Усе пішло криво, за його власним висловом; тепер гроза зібралась і кожну хвилину готова була вибухнути і ринути йому просто на голову.

Я приступаю до цієї частини моєї історії в найбільш пригніченому та меланхолійному настрої, який коли-небудь утруднював груди, сповнені дружніх почуттів до людей. – Нерви мої все більше здають під час цієї розповіді. – З кожним написаним рядком я відчуваю, як пульс мій б’ється все слабкіше, як зникає безтурботна веселість. Вона ж бо щодня спонукала мене говорити й писати тисячу речей, про які мені слід було б мовчати. – І навіть хвилину, вмочаючи перо в чорнило, я мимоволі помітив, із якою обачністю, з яким безживним спокоєм і врочистістю це було мною зроблено. – Господи, як це несхоже на поривчасті рухи та необдумані жести, що такі для тебе звичні, Трістраме, коли ти сідаєш писати в іншому настрої – впускаєш перо – проливаєш чорнило на стіл і на книги – неначе перо, чорнило, книги та меблі тобі нічого не коштують!

Розділ XXІX

– Я не маю наміру вдаватися з вами в суперечку з цього питання – так, так, – але я цілком переконаний, мадам, в тому, що як чоловік, так і жінка найліпше переносять біль і горе (а також і задоволення, наскільки я знаю) в горизонтальному положенні.

Ледве увійшовши до себе в кімнату, батько мій упав у знемозі впоперек ліжка в найбезладнішій, але в той же час в найжаліснішій позі людини, вбитої горем, яка коли-небудь викликала сльози на жалісливих очах. – Долоня його правої руки, коли він упав на ліжко, лягла йому на лоб і, затуливши більшу частину очей, ковзнула разом із головою вниз (услід за ліктем, що відкинувся назад), так що він уткнувся носом у ковдру; – ліва його рука безсило звісилася з ліжка і згинами пальців торкнулася ручки нічного горщика, що стирчала з-під ліжка; – його права нога (ліву він підібгав до тулуба) наполовину вивалилася з ліжка, край якого різав йому гомілкову кістку. – Він цього не відчував. Застигле, скам’яніле горе оволоділо кожною рисою його обличчя. – Раз він зітхнув – груди його ввесь час важко здіймались – але не промовив ні слова.

Біля узголів’я ліжка, з того боку, куди батько мій повернувся спиною, стояло старе штофове крісло, оббите кругом матерією в оборку та бахромою з різнобарвними вовняними помпонами. – Дядько Тобі сів у нього.

Поки горе нами не переварене – всяка втіха передчасна; – а коли ми його переварили – втішати надто пізно; таким чином, ви бачите, мадам, як влучно мусить цілити втішник між двома цими крайнощами, адже мішень його тоненька, як волосок. Дядько Тобі брав завжди або занадто ліворуч, або занадто праворуч і часто говорив, що, за його щирим переконанням, він скоріше міг би потрапити в географічну довготу; ось чому, всівшись у крісло, він злегка підтягнув запону, дістав батистову хустку – сльоза в нього була до послуг кожного – глибоко зітхнув – але не порушив мовчання.

Розділ XXX

– «Не все те бариш, що потрапило в гаманець». – Незважаючи на те, що мій батько мав щастя прочитати найкурйозніші книги на світі й сам до того ж відзначався найкурйознішим складом думок, яким коли-небудь наділено було людину, все-таки йому зрештою доводилося сплохувати – бо цей розумовий склад завдавав йому найкурйозніших і найдивніших прикростей; чудовим їх прикладом може слугувати нещастя, що уразило його тепер.

Ясна річ, ушкодження перенісся новонародженого акушерськими щипцями – хоч би навіть пущеними в діло за всіма правилами науки – засмутило б кожного, кому дитина коштувала таких зусиль, як моєму батькові; – все-таки воно не пояснює розмірів його горя і не виправдовує його легкодухої та нехристиянської покірності йому.

Щоб це пояснити, мені доведеться залишити батька на півгодини в ліжку – а доброго дядька Тобі в старому, оббитому бахромою кріслі біля нього.

Розділ XXXІ

– Я вважаю цю вимогу надмірною, – вигукнув мій прадід, зім’явши папір і шпурнувши його на стіл. – За цим документом, мадам, у вас усього лише дві тисячі фунтів, ні шилінга більше – а ви наполягаєте на виплаті вам по триста фунтів пенсії вдови на рік. —

– Тому що, – відповіла моя прабабуся, – у вас мало або зовсім немає носа, сер. —

Але перш ніж я наважуся вжити слово ніс іще раз – щоб уникнути всякої плутанини в тому, що буде сказано відносно цього предмета в цій цікавій частині моєї історії, було б, може, непогано пояснити, що я під ним розумію, і визначити з усією можливою ретельністю і точністю бажане мені значення цього терміна; бо, за моїм переконанням, єдино недбалістю письменників і їх