У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— Чому ви прийшли до такого висновку?

— А ви читали цей роман?

— Звичайно. Клара Петрівна трохи невдало формулює тему. Але звідки вам відомо, як саме збирається вона відповісти на своє риторичне запитання?

— Догадуюсь.

— Це ще не аргумент.

Грива підвівся і вже хотів сховатися у своїй «бочці» — так колеги називали крихітну кімнатку, в котрій ледь-ледь могли вміститися двоє співрозмовників, — як за свій робочий стіл повернувся Жолудь. Його обличчя було схоже на достигле яблуко. Весняний подих із-за Десни мимоволі породжував образ Лади, чиї сонячні легені своїм теплим подихом голублять усе, що несе в собі непереможну стихію життя. Саме такими почуттями й асоціаціями, здавалося, був ущерть виповнений цей стрункий красень, від котрого ще здалеку віяло фізичним і Духовним здоров’ям. Протягом десятиліть (мабуть, на підставі власного досвіду) у Гриви склалися переконання, що істина не приходить без душевних мук, — як міфічна Лада скаче до своїх земних дітей на полум’яному коні, так висока істина, що дозволяє зазирнути поза оманливі лаштунки Світобудови, їде на одвічному койі страждання. Та раптом з’являється рум’янощокий молодик (навіть непристойно для мужчини мати такий дівочий рум’янець!), якому всесвітні істини відкриваються з першого погляду — наче він їх виніс готовими із материнського лона. І те, що насправді овіяне смутком (многая мудрість — многая печаль), у нього так легко тріпоче на усміхнених вустах, як барвистий метелик над луговою квіткою.

— Добридень, Мироне Сидоровичу.

— Добридень, Юрію Михайловичу.

Жолудь помітив сміхотливу іскринку в очах Гриви.

— Вас, бачу, моя грішна особа не настроює на поважний лад.

— Яка може бути поважність із таким рум’янцем?

— О-о! Приймаю критику, але не знаю, як на неї реагувати. Я заходив у бібліотеку. Клара Петрівна сказала, що ви вже ознайомилися з темами сьогоднішньої дискусії.

— Так, ознайомився.

— У вас не виникло заперечення?

— Дозвольте утриматись, — все ще з посмішкою, в якій ховалося щось схоже на закоханість, уникливо відповів Грива. — Як ви ставитеся до старовинних міфів?

— Запитання трохи несподіване. Відповідати тривіально не хочеться, а чогось глибшого запропонувати не можу.

— І не треба… Може, трохи легковажно з мого боку, але мене чомусь не полишає образ Лади. Ні, ви подумайте: усі без винятку народи починали з того, що на явища природи накладали свій власний образ. Ми кажемо: антропоморфізм властивий лише донауковому світоглядові. Але мене вражає оця закономірність: скажімо, ацтеки, австралійці й сколоти ніяк не могли спілкуватися між собою. Чому ж їхні стихійні уявлення про світ складаються майже однаково? Значить, антропоморфічне бачення світу ховається в глибинах нашої підсвідомості. А підсвідомість — це ж бо те, що є фундаментом свідомості. Потрібні були тисячолітні зусилля, щоб стерти цю систему образів, зробити її лише атрибутом поезії. Та чи ми не вихлюпуємо воду разом з дитиною?..

Обличчя Юрка трохи видовжилось, на сірі очі впала тінь задуми — тепер можна було пересвідчитись, що Жолудь не завжди виглядає безтурботний веселуном.

— Запитання непросте, Мироне Сидоровичу. Я гадаю, філософія починається там, де з’являються уявлення про Субстанцію. Наукові відкриття — це здирання шкаралупи з плодів, щоб їх можна було спожити. Але ж ґрунт, де відбувається формування зародка, лишається поза нашим баченням. Я не вірю, що ми хоч на йоту розумніші від наших пращурів, — може, навіть навпаки: надмірна конкретизація у вивченні природи віддаляє нас від бачення й розуміння субстанціонального. У пращурів не рябіло в очах від безлічі наукових фактів. Саме тому їм легше було своїм духовним оком охопити ціле. А ціле, коли дивитися в докорінні глибини, слід писати з великої літери: Ціле. — Жолудь, розділивши по складах останнє слово виразними паузами, кинув промовистий погляд у бік Степана Божка. — Ціле неминуче виглядає Суб’єктом, і також з великої літери. Дехто гадає: принизивши Природу, ми тим самим звеличуємо себе. Нічого схожого!..

Підозріваючи, що це знов камінці у його город (метафізичні камінці, кинуті туди, де статечно походжає повноправний господар ниви — діалектичний матеріалізм), Божко демонстративно підвівся й, висунувши голову із панцера-светра, гордовито підняв носа до стелі. Виждавши хвилину (все ж таки цікаво, куди залетять їхні метафізичні ґринджоли, пущені наосліп з крутої гори), твердим кроком, у якому відчувалася усвідомленість власної переваги, вийшов із кімнати.

— Нарешті! — усміхнувся Юрко. — Хоч провітриться трохи чолов’яга, бо так, бідолашний, хрумає граніт науки, що від його светра галерним потом тхне.

Розмова мимоволі увірвалася — Мирон Сидорович зник у своїй «бочці», а Жолудь почав переглядати журнали. І якби Степан Божко зазирнув через його плече, у праведних очах «бюропатетика» спалахнула б нищівна блискавиця гніву: Жолудь у службовий час читав вірші.

Клара Петрівна зателефонувала в суботу додому, що вона вже закінчила передруковувати стенограму промови Юрка Жолудя — Мирон Сидорович може її отримати. Грива о шостій вечора наближався до будинку на вулиці Артема, де жила Клара Гуртовенко; точніше, наближався до названого нею номера, бо самого будинку з вулиці не було видно — він ховався за високим зеленим парканом.

Як тільки Мирон Сидорович опинився під дебелим, щільно злютованим парканом, йому одразу ж стало зрозуміло, в якому будинку жила Клара: щоб надати вулицям ошатного вигляду (особливо тим, по яких їздить високе начальство), задранковані й обмазані глиною житлові реліквії старого Києва, як правило, ховали поза високими парканами.

Якісь невиразні вагання опанували Гриву, коли він відчинив хвіртку й зайшов у привітний дворик, де вже поміж оголеними вишнями і яблунями залягли розлініяні залізними граблями грядки. Дерева трохи не до самих крон побілені вапном. Під замшілою цегляною стіною, поза якою ховався сусідній двір, лежав свіжий попіл від вогнища, де нещодавно спалювали торішнє листя та бадилля жоржин. На грядках іще нічого не проклюнулось, але можна було