Сестра Керри - Теодор Драйзер
І вона стала злопам’ятна й підозрілива. Ревнощі робили її дуже чутливою до найдрібніших проявів непошани з боку чоловіка, який завжди відзначався такими вишуканими й невимушеними манерами. З тієї старанності, з якою він дбав про свою зовнішність, видно було, що він зовсім не втратив інтересу до життя. В кожному його рухові, в кожному погляді прозирала та радість, яку давали йому думки про Керрі, той запал, яким сповнювало його це нове закохання. Місіс Герствуд вчувала якусь зміну, як дикий звір ще здалека вчуває небезпеку.
Деякі вчинки Герствуда ще більше відтручали від нього дружину. Ми вже бачили, з яким роздратуванням він ухилявся від усіляких дрібних обов’язків, які йому вже набридли, і як він останнім часом почав відверто огризатися на її ущипливі зауваження. Ці дрібні сутички плодила та незлагода, що повстала в їхній сім’ї. Цілком зрозуміло, що коли небо вкрите такими темними хмарами, гроза неминуча. Уставши з-за столу описуваного ранку, розлючена такою одвертою байдужістю до її планів, місіс Герствуд ввійшла в свою туалетну кімнату і застала там Джессіку, яка неквапливо розчісувала коси. Герствуд уже пішов з дому.
— Я дуже прошу тебе не спізнюватися на сніданок, — мовила місіс Герствуд, беручи в руки свого кошичка з шитвом. — Все вже прохолонуло, а ти й досі не їла.
Місіс Герствуд зрадила її звичайна стриманість, і Джессіці довелося відчути на собі останні пориви шторму.
— Я не хочу їсти, — відповіла вона.
— Треба було зразу про це сказати, покоївка давно прибрала б зі столу, а то вона чекає тебе цілий ранок!
— А їй однаково, — спокійно відповіла Джессіка.
— Зате мені не однаково! — не вгавала мати. — І взагалі, я не дозволю тобі так зі мною розмовляти! Ти ще надто молода, щоб так поводитися з матір’ю.
— Ах, мамо, не кричи! — сказала Джессіка. — Що це з тобою сьогодні?
— Нічого! І я зовсім не кричу! Не думай, будь ласка, що коли я тобі потураю у всьому, то ти можеш примушувати всіх чекати! Я цього не допущу!
— Я нікого не примушую чекати! — гостро відповіла Джессіка, раптом переходячи від зневажливої байдужості до рішучої оборони. — Я сказала, що не хочу їсти. Не треба мені ніякого сніданку.
— Та як ти смієш говорити з матір’ю таким тоном! Я цього не допущу! Чуєш! Не допущу!
Останні слова Джессіка почула, коли вже виходила з кімнати з гордо відкинутою головою, шелестячи пишною спідницею і всім своїм виглядом показуючи, що вона людина незалежна і бажання материні її не обходять. Сваритися з матір’ю вона не хотіла.
Такі дрібні суперечки траплялися дедалі частіше, в міру того як підростали молоді члени сім’ї, занадто незалежні і егоїстичні. Джордж Герствуд-молодший був іще непримиренніший, коли йшлося про його особисті права, намагаючись на кожному кроці показати, що він — дорослий мужчина, і такі претензії з боку дев’ятнадцятирічного юнака були і смішні, і нерозумні.
Герствуда, який звик до загальної пошани і до того ж був людиною тонких почуттів, дуже дратувало, що йому доводиться жити з людьми, які перестали йому коритися і яких він чимраз менше розумів.
І тепер, коли почали виникати різні дрібні непорозуміння, як, приміром, питання про раніший, ніж звичайно, від’їзд у Вокішу, Герствуд ще ясніше побачив своє становище. Тепер уже не він верховодив, а ним верховодили, а коли його домашні ще допікали йому своєю запальністю, коли він раз у раз чув ущипливі слова або глузливий сміх, він теж починав втрачати терпець. Охоплений ледве стримуваним гнівом, він хотів тільки одного — бути подалі від своєї родини, що здавалася йому тепер нестерпною перепоною для всіх його бажань і прагнень.
Незважаючи на все це, він поки що залишався господарем у своєму домі, хоч дружина пробувала бунтувати. Незадоволення і одверта опозиція з її боку грунтувались на переконанні, що вона може собі це дозволити. Вона не мала ніяких фактів на потвердження своїх підозрінь, ніяких точних відомостей, що могли б служити виправданням для неї і доказом проти чоловіка. Бракувало незаперечного доказу, що, мов холодний подув вітру, мав перетворити низько навислі хмари підозри у зливу люті,
І незабаром місіс Герствуд дізналася про деякі речі, що свідчили про негідну поведінку її чоловіка. Доктор Біл, їхній вродливий сусід, зустрів місіс Герствуд біля її дому через кілька днів після того, як Герствуд катався з Керрі по Вашінгтонському бульвару. Доктор Біл, який їхав їм назустріч, пізнав Герствуда тільки тоді, коли вони вже розминулися, і, не розгледівши Керрі, подумав, що з ним дружина або дочка.
— То ви більше не вітаєтесь із знайомими, коли зустрічаєте їх на прогулянці? — звернувся він жартівливо до місіс Герствуд.
— Коли бачу їх, то вітаюся. А де ж ви мене бачили?
— На Вашінгтонському бульварі,— відповів він, певний, що в її очах одразу ж промайне спогад.
Вона похитала головою.
— Так, так, біля Гойн-авеню. Ви були з чоловіком.
— Боюся, що ви помиляєтесь, — відповіла місіс Герствуд, та оскільки було згадано її чоловіка, в ній одразу ж спалахнула нова підозра; однак вона нічим не виказала своїх почуттів.
— Я певен, що пізнав вашого чоловіка, — вів далі доктор Біл, — але, можливо, з ним були не ви, а ваша дочка.
— Можливо, — погодилася місіс Герствуд, хоч вона добре знала, що цього не могло бути, бо Джессіка вже давно ніде не з’являлася без неї.
Вона вже встигла цілком опанувати себе і постаралась вивідати ще якісь подробиці.
— Коли ж це було? Удень? — спитала вона, вдаючи, ніби щось пригадує.
— Так, годині о другій або третій.
— То це, мабуть, була Джессіка, — промовила місіс Герствуд з таким виглядом, ніби не надає цьому ніякого значення.
Що ж до лікаря, то він теж про дещо здогадувався, але вирішив, що продовжувати цю розмову незручно.
Місіс Герствуд цілими днями міркувала над тією новиною. Вона не мала найменшого сумніву, що доктор Біл і справді бачив її чоловіка і що той, очевидячки, катався з якоюсь
