Уран - Микола Якович Зарудний

— Слухай, робітничий клас,— поклав руку на плече Пузова Гайворон.— Ти хороший хлопець і дуже мені подобаєшся, але чого ж ти зараз думаєш тільки про молота? Якщо змичка, то ти й про серп не забувай... Разом треба. Як тебе звати, Пузов?

— Кім. А тебе?

— Платон. Ось що, Комуністичний Інтернаціонал Молоді, приходь до мене вечеряти.

— Я, Платоне, прийду, але прапора мені вже не бачити.— Кім повернувся й побачив здоровила в береті.— Іди картоплю вибирай, бісова твоя душа, бачиш, що наробили?

— Єсть! — козирнув здоровило й побіг до гурту.

* * *

Валинову як уповноваженому тимчасово відвели кабінет у райкомі. Іван Іванович тут майже не сидів — їздив разом з Турчиним або Долідзе на уточнення району будівництва, вів нескінченні переговори з поставщиками будівельних матеріалів, техніки, з різними главками й міністерствами. Валинов подобався Турчину за наполегливість і дисципліну. Хоч би що доручили Івану Івановичу — він виконував точно й своєчасно. Для Валинова, здавалось, не існувало слова «ні» або «не можу». Цю його рису цінували й в облвиконкомі, хоч не дуже схвалювали методи, якими він досягав мети. Посилаючи Валинова уповноваженим на будівництво «Факела», Шаблій попереджав Івана Івановича:

— Ви знаєте, яке починається там будівництво, сподіваюсь, що ви проявите весь свій талант організатора й допоможете Турчину, він людина в області нова... Це для вас, як кажуть, перевірка на міцність, Іване Івановичу.

— Все буде зроблене, Павле Артемовичу! — запевнив Валинов і вийшов з кабінету секретаря обкому окрилений. Перевірка на міцність. Зрозуміло. Шаблій умів і любив висувати кадри.

Іван Іванович приїхав у Сосонку з твердим наміром показати всім, на що він здатний. Валинова трохи нервувала, як йому здавалося, забарність і зайва розсудливість Турчина й Долідзе. Що тут думати? Зірвати ці Видубецькі гори, прокласти колію й вивозити руду, поки збудують збагачувальну фабрику... Але авторитет Турчина й Долідзе був такий великий, що Валинов не наважувався втручатися в справи, з якими він, правду кажучи, був дуже мало обізнаний, бо закінчив інститут харчової промисловості, а «Факел» і, скажімо, цукроварня мали дуже мало спільного... Але, зрештою, ніхто не буде питати, який інститут закінчив Валинов, коли його підпис стоятиме поруч прізвища Турчина в рапорті на адресу уряду.

Та до рапорту ще було далеко, а з труднощами він уже зустрівся. Сьогодні йому вкрай зіпсував настрій Гайворон своєю безглуздою впертістю. Та якби він був розумніший, то лише за одну оцю дорогу набив би колгоспну касу десятками тисяч. Нема в людини масштабу. Випирає з нього селянська психологія. Треба швидше перетворювати колгоспи в радгоспи, думає Валинов, а селян у робітників. Це ще більше їх революціонізує. Ні, товаришу Гайворон, ми на вашому поводочку не підемо, ми на вашу картопельку не клюнемо.

У двері постукали.

— Прошу.

— Іване Івановичу, дорогий! — Бунчук, розставивши руки, ішов до Валинова

— Привіт, Петре Йосиповичу,— вийшов з-за столу Валинов і обнявся з Бунчуком.

— Обминаєш, Іване Івановичу, старого, забуваєш.

— Роботи стільки, Петре Йосиповичу, що вгору ніколи глянути. Таке почали...

— Розумію. Якщо вже сам Турчин у нас, то все ясно.

Валинов знав Бунчука давно, ще тоді, коли той був у зеніті своєї хиткої слави.

— Чого ж ти не зайшов? — за старою звичкою звертався на «ти». — Чи думаєш, що в мене вже й закусити нічим? Якось ще, Іване Івановичу, перебиваюсь, а взагалі хвалитися нічим,— Бунчук поволі переходить до справи.— Випрягли мене з воза... Непотрібний нікому. Скачи, куди хочеш.

— А Мостовий говорив, що райком пропонував роботу, але ти...

— Іване Івановичу,— сумно похитав головою Бунчук,— то все для проформи... Боїться Мостовий, що я авторитет його підриватиму, і тулить мене в такі дірки, що... Не хоче зрозуміти, що я перший друг його і, як той казав, товариш... старший. Хто ж його на ноги поставив, Іване Івановичу? Та вся область знає, що Бунчук його людиною зробив. І зараз ось... є в районі там різні вади, без цього не можна... Скажу — ображається... Реконструкцію й ремонт цукрового заводу зірвали? Зірвали. Гавриленко захотів нове обладнання поставити, а в графік увійти не можуть

— Був я на заводі,— сказав Валинов.— Ще до норми не дотягнули.

— Та щоб це у мене так,— перейшов на начальницький бас Бунчук,— то я запитав би комуніста Гавриленка... А Мостовий свого дружка зобиджати не буде... Ні, Іване Івановичу, я не проти дружби, будь ласка, хоч на возику один одного возіть, але в питаннях роботи — пробачте. А навіщо було вводити до складу бюро директора заводу Гавриленка? А Гайворона? У мене жодного голови колгоспу не було в складі бюро... Не вони мене питали, а я їх... Той — дружок, той — родич. Оце тобі добір кадрів, Іване Івановичу. Не думай, що я проти Мостового. Просто розказую тобі, як комуніст... Зверху в районі наче всі питання в порядку, пригладжені, а копнути глибше... Та це вже не моє діло... Віжки не в того, кого з воза висадили..

— А Гайворон що, родич Мостового? — перепитав Валинов.

— А ти не знав? Жінчин брат... Там ще з цією жінкою була історія,— хихикнув Бунчук.— Сто комісій приїжджало... З технікуму підхопив її Мостовий... Вона з дому тікала... аж у Луганську знайшов, та швидше до загсу щоб грішки приховати... Тепер Гайворон - права рука: що хоче, те й робить. Носяться з ним по всій області... А там у Сосонці такі землі, що посади голоблю — віз виросте...

«Так ось у чому справа,— пригадував Валинов свої зустрічі з Гайвороном.— Тепер зрозуміло, звідки йде це нахабство й самовпевненість».

— Позазнавалися в усіх питаннях,— немов підхоплює думку Валинова Бунчук.— Ордени Леніна поодержували. А за що? Те, що Косопільський район передовий, діти знають... І не сьогодні він такий став... Тут роками дехто піднімав його... сили поклав... постарів,— Бунчук зіщулився: мовляв, ось вам результат.— Та що ми все, Іване Івановичу, про справи. Зайшов би до мене. Людочка рада