Лазарит - Симона Вілар
– А що пропонує мій чоловік? – запитала Джоанна.
Зовні вона була спокійна, але, коли згадала, що їй довелося пережити, опинившись у руках розбійників, серце жінки стислося.
– Ваш чоловік – хоробрий воїн. Він пропонує битися.
Вуста Джоанни мимоволі скривила зневажлива посмішка. О, вона добре пам’ятала, як славетний переможець турнірів розгубився, мов хлопчисько, коли озброєні до зубів люди в чалмах почали розстрілювати їхніх воїнів, ховаючись за кривими стовбурами олив.
– Сер д’Ане, ви досвідчений і знаєте цю місцевість та звичаї тутешніх мешканців. Тому я швидше дослухаюся до вас.
– Я б натомість поклався на мого Сабіра. Він запевняє, що вистачить доброго чвалу і ми будемо в безпеці.
– Якщо ви довіряєте сарацину – я готова робити так, як він каже. І не тривожтеся за мене й решту жінок: обираючи попутниць, я віддавала перевагу хорошим вершницям.
Мартін мовчки стримано вклонився. Могутній буланий кінь легко виніс лицаря поперед загону. Він скакав за Сабіром, час від часу озираючись, аби переконатися, що з попутниками все добре.
І справді: англійка й обидві її служниці трималися непогано. Їхні коні йшли розмашисто, не збиваючись із рівного чвалу, попри бездоріжжя, вершниці вміло ними керували. Гірше було з в’ючними тваринами, яких доводилося тягнути на поводі. Особливо відставав завалений вантажем верблюд. Йосип їхав не надто впевнено, але поруч був Ейрік, якому Мартін доручив наглядати за сином Ашера бен Соломона.
Сонце підіймалося дедалі вище, невеликий загін, що нісся учвал, здіймав хмари куряви, яку могли помітити й ті, кого вони остерігалися. Сабір вважав, що їм слід рухатися просто на південний захід. Тоді невдовзі має з’явитися зелень, зарості чагарника й маленькі гайки. Десь там є невелика прикордонна фортеця, де розташований досить чисельний ромейський гарнізон.
За півгодини такого чвалу коні, які протягом ночі здолали чималий шлях, почали збиватися з кроку. Але попереду вже маячіли кучеряві хащі, місцевість стала рівнішою, а дорога – похилішою. Аж раптом пролунав застережливий вигук одного з воїнів ар’єргарду.
Мартін озирнувся. Так і є: ліворуч від них у повітрі повисла курна завіса, в якій вже можна було розгледіти темні цятки вершників.
Лицар притримав коня, даючи попутникам вирватися вперед, а сам почав стежити, як швидко скорочується відстань між загоном і переслідувачами. Повз нього промчали леді Джоанна, потім її чоловік, іще хтось… Мартін кружляв на місці, стримуючи коня й оцінюючи відстань до переслідувачів. Вони, вочевидь, були спритніші. Прокляття, якби не ці в’ючні тварини – мули і верблюд! Схоже, слід покинути їх напризволяще й рятуватися самим…
Він кинувся услід за загоном, почувши переможний жіночий крик. Леді Джоанна, обернувшись на повному ходу, махала йому, вказуючи на щось, чого він поки що не бачив.
Тільки піднявшись на невеличкий пагорб, Мартін і сам мало не скрикнув з полегкості. Адже попереду, за сріблястою зеленню оливкового гаю, видно було масивну приземисту вежу з прямокутними шпилями. Та до неї ще треба було дістатися!
Мартін переконався, що кінь леді Джоанни скаче в бік фортеці, й кинувся допомагати Ейріку, який тягнув на поводі зморену Йосипову кобилу. Сил в молодого єврея вже залишалося зовсім мало, і він не міг змусити втомлену тварину скакати далі. Люди, яких Ашер бен Соломон приставив до сина, не покинули його, а оточили юнака щільним півколом.
Переслідувачі наближалися, вже чути було їхні гортанні крики. Невдовзі засвистіли постріли. Разом із ними Мартін почув іще якийсь віддалений звук. Бойова сурма! У фортеці їх помітили і вдарили на сполох. До неї вже було рукою подати, навіть зараз він розрізняв на прапорі, що майорів на вежі, монограму «ХР». Леді Джоанна була вже біля самісінької брами – вона й далі кричала, силкуючись привернути до себе увагу воїнів гарнізону.
«Хоча б вони тільки встигли відчинити ворота й вислати підмогу!» – подумки молив Мартін.
І до якого бога він звертався цієї миті? Він і сам не знав, але за таких обставин людина завжди волає до вищих сил.
Та його не покидали сумніви. А якщо ромеї вирішать, що допомога невідомим утікачам може обернутися для них неприємностями? Одначе вигляд знатної дами, яка біля самісіньких фортечних мурів благала про допомогу, подіяв. Брама почала повільно відчинятися.
Мартін міг не квапитися й спокійно оцінити ситуацію. До нього під’їхав Сабір і притримав свою кобилу, стежачи водночас за тими, хто відстав. Мартін розчулено подумав: «Ось хто завжди поруч, із ким як за кам’яною стіною!»
Тепер він зміг чітко роздивитися газизів, що наближалися. Це був чисельний загін, але не такий уже й великий, щоб наважитися брати фортецю штурмом. Їх більше цікавила здобич: адже, коли луснув повід, на якому тягли верблюда, і виснажена тварина, сповільнюючись, звернула вбік, частина переслідувачів негайно кинулася туди ж. До них приєдналися ще з дванадцятеро воїнів. Верблюд, нав’ючений шкіряними тюками, – величезна спокуса для злиденних вершників-тюрків!
Мартін неквапно вирушив до фортеці, час від часу озираючись. Верблюд уповільнив погоню, проте були ж іще мули з поклажею! В одного з них щойно влучила випущена переслідувачами стріла. Мул упав і засіпався в куряві. Однак на неймовірний подив Мартіна, сер Обрі здибив свого коня, розвернув його й помчав назад. Зупинившись біля пораненого мула, він квапливо спішився і взявся знімати з нього в’юки.
– Цей чоловік збожеволів! – вигукнув уражений лицар.
Першим його бажанням було кинутися англійцеві на допомогу, але натомість він натягнув повід.
До біса! Сер Обрі плутається в нього під ногами і заважає зблизитися з леді Джоанною. Кращої нагоди відкараскатися від нього не буде. Зараз газизи позбавлять його зайвих клопотів. Очевидно, така доля в цього схибленого загнибіди.
Зі стін фортеці досі стежили за тим, що відбувається, але втручатися не поспішали. Сера Обрі вже можна було вважати небіжчиком. Мартін бачив, як Ейрік, на мить покинувши Йосипа, почав був розвертати коня, але, вочевидь, у голову йому прийшла така ж думка, і він змінив рішення.
Інакше повівся Йосип. Озирнувшись і помітивши, що англійця ось-ось схоплять газизи, молодий єврей наказав щось своїм людям, вони розвернулися, натягуючи на ходу луки, і дюжина стріл збавила завзяття розбійників.
Вершники, що прямували до сера Обрі, притримали коней, аж раптом показався ще один мул із вантажем. Сер Обрі, закинувши
