У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

згадували не про ущерблений роз’їздами до здрібнілих сусідів маркізин гонор, а про її панське ложе, про пишноту її замку, про пиху її синової з дому Леґран-ден, чия зарозумілість так розходилася з солодкою аж нудною добродушністю свекрухи. їм здавалося, ніби в світській хроніці «Ґолуа» вони вже читають скапареного ними-таки в сімейному колі, за закритими дверми дописа про «закуток Бретані, де вміють веселитися», про «щонайвитворніший підвечірок, що добіг кінця потому, як гості пообіцяли господарям знову одвіда-ти їхні пенати». Щодня вони очікували газету, побоюючись, що там не буде згадки про їхній підвечірок і що про гостину маркізи де Камбремер у них знатимуть лише їхні гості, а не широка читацька маса. Нарешті надходив благословенний день: «Теперішній сезон у Бальбеку винятково успішний. У моді камерні денні концерти...» тощо. Дяка Богові, ім’я маркізи де Камбремер надруковано без похибок і названо ніби й мимобіж, але серед перших присутніх. Господарям залишалося тільки вдавати, ніби їм не до вподоби газетний галас, бо він може посварити їх із тими, кого не можна було покликати, і вони облудно запитували себе при маркізі де Камбремер, хто стоїть за цим нескромним дописом, проте маркіза, доброзичлива й вельми порядна дама, кидала примирливо: «Розумію, що вас це дратує, а я, навпаки, дуже рада, що всім стане відомо про мою гостину у вас».

На візитівці, врученій мені, маркіза де Камбремер написала, що позавтрьому в неї підвечірок. І звісно, ще два дні тому, хоч як змордувало мене світське життя, я був би щасливий втішатися цим життям, перенесеним у сади, де завдяки мальовничості Фетерн буяли на волі фіги, пальми, троянди, збігаючи аж до моря — моря іноді середземноморського блакиття й супокою, — по якому перед початком свята вирушала на той бік затоки по значних гостей яхта. Коли всі збиралися, яхта, захищаючи їх від сонця опущеним тентом, правила за їдальню, куди подавано частування, а ввечері відвозила назад тих, хто нею переправлявся. Була то предивна розкіш, але дуже коштовна, і щоб якось надолужити видатки, яких вона вимагала, маркіза де Камбремер намагалася всіляко примножувати зиски й між іншим винаймала

— вперше — на літо одну зі своїх посілостей, зовсім одмінну від Фетерна: Ла-Распальєр.

Еге ж, два дні тому яким чудовим відпочинком від паризького «вищого світу» здався б мені в новому для мене обрамленні підвечірок, це збіговисько незнайомого мені щабльового дворянства! Проте нині мені було не до розваг. Я написав до маркізи де Камбремер листа з перепросинами, а за годину перед тим завернув з порогу Альбертину: гризота знівечила в мені будь-які прагнення, — так сильна гарячка відбиває апетит.

Назавтра мала приїхати мати. Мені здавалося, ніби я вже маю більше права жити при ній, що я її краще розумітиму тепер, коли всяке чуже і принизливе для мене життя змінилося напливом болісних спогадів, терновий вінець яких охоплював і ушляхетнював мою та її душу. Так я гадав; насправді ж до правдивої скрухи, якою була скруха моєї матері, — скрухи, яка підтинає у тобі життя надовго, а іноді й навік, тільки-но ти утратив кохану істоту, — дуже далеко перелітній скорботі, якою все-таки була моя, — скорботі запізнілій і скороминущій, скорботі, яка в’ялить тебе лише через багато часу після самої події, бо скорботу, перш ніж відчути, треба збагнути; скорботі, якої зазнає багато людей і всього лиш відміна якої є те, що боліло нині мені, породжене непроханими спогадами.

Щодо скорботи, зарівно глибокої, як материна, то мені випало її пізнати (про це ще піде мова) згодом, а не тепер, і не так, як я собі уявляв. А проте, мов актор, який мав би знати свою ролю і давно вже готуватися до виходу за лаштунками, але який являється в останню мить і, лише разок прочитавши текст, примудряється, кидаючи репліку, це приховати, щоб глядач і гадки не мав, ніби він спізнився, моя печаль, ще зовсім свіжа, допомогла мені по прибутті матері озватися до неї так, ніби ця печаль уже давня. Одначе матір подумала, що пробудилася вона (це було, зрештою, не так), коли я знову побачив місця, де побував колись-то з бабусею. Отоді я вперше — хай мій біль проти болю моєї матері й був нічим, а все ж він відкривав мені очі — з жахом усвідомив собі, як вона побивається. Вперше до мене дійшло, що цей мертвий безслізний погляд (саме через цей погляд Франсуаза мало співчувала мамі), постійний у неї після бабусиної кончини, приковувало до себе неприступне розумові провалля між спогадом і небуттям. І хоча вона досі носила чорну вуалетку, причепурена тільки для подорожі в нові краї, власне, тут мене ще дужче вразила зміна, що зайшла в ній. Мало сказати, що вона втратила всяку веселість, усохла, обернена у скам’янілий образ благання, вона наче боялася надто поривчастим рухом, надто гучним голосом зневажити свою незживну муку. Але ось що найбільше вразило мене: коли вона, у пальті з крепом, вступила до мого покою, мені примарилося — в Парижі вона такого враження не справляла, — що переді мною не мати, а бабуся. Як у королівських і герцогських родинах син після смерти їхньої голови прибирає його титул і син з дука Орлеанського, принца Таренського або принца де Лома робиться французьким королем, дуком де ла Тремуєм чи дуком Ґермантським, так часто правом спадкоємства іншого порядку, закоріненого глибше, мертвий хапає живого, і живий стає його спадкоємцем, подібним до нього, продовжувачем його урваного життя. Може, велике горе, яким була для такої дочки, як моя мама, смерть її матері, лише передчасно розкриває шкаралущу лялечки, прискорює метаморфозу, і якби не цей злам, коли істота, яку ми носимо в собі, минає етапи і перескакує через цілі періоди, вона, та істота, все одно з’явилася б, але пізніше. Може, жаль по тій, кого вже не стало, криє якусь сугестію, і ця сугестія надає нашим рисам зародкової подібности до небіжчиці, а надто накладає заборону на наші найяскравіші індивідуальні властивості (у моєї матері такими були здоровий глузд і успадкована нею від батька жартівлива життєрадісність), яким ми не боялися, поки була жива кохана істота, давати волю і які врівноважували ціхи, успадковані нами від неї. Скоро ця істота вмирає, нам стає соромно бути іншими, ми подивляємо лише те, що було в ній, що було і в нас самих,