Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— А звідки ти, Юрію, знаєш? Ми ж тут відірвані від жіноцтва...

— Так це тепер. А раніше, до сорок сьомого, чоловіки і жінки були в одних зонах, лише в різних бараках. І працювали разом. Зустрічалися... Ех, брате, розповів би я тобі, так не повіриш...

Гнатюк і направду не все брав на віру — надто вже романтичні та неймовірні історії виходили у Панова.

— Ці кремлівські дами, як не дивно, потрапивши в табір, недовго переживали. Життя є життя, і воно — одне, треба жити. А довкола — чоловіки. Заводили романи, кохали...

— Кохали? — обурився Іван. — їхніх чоловіків розстріляли, а їм на думці — кохання?

— А чому ні? Сам побачиш — і на камінні ростуть дерева. Не засуджуй нікого, не знаєш, як самому доведеться. Любов — як блискавка, влучає там, де й не чекаєш. А в таборі — потрійна блискавка. Таких почуттів, як там, у зоні, де кожної миті побачення може скінчитися карцером, я, мабуть, більше в житті не знатиму.

— А що, було й у тебе? — зацікавлення хлопця, який сам іще нічого не знав про те, що буває між мужчиною і жінкою, не мало меж.

— Було... Звичайно, не в таборі, там думаєш тільки про їжу, який з доходяги коханець? А вже потім, коли влаштувався у художній майстерні, важко не працював, пайку отримував нормальну, з’явилася у нас одна...

— І ви зустрічалися?

— Зустрічалися... намагалися знайти куточок десь на горищі, чи після роботи затримувалися у виробничій зоні — і...

— І що?

— Та все оте ж... Знаєш, Іване, думаю, ніколи вже не буде таким щасливим, як отам, серед рулонів ватману на столі чи десь в глухому кутку за бараками поміж бур’янами... Таке не забувається...

— А як її звали?

— Женя. їх ще «шоколадницями» називали. За зв’язки з німцями під час окупації, мовляв, за плитку шоколаду продавалися.

— Тьху, та як же можна з німецькою підстилкою злигатися? — обурився цнотливо-чистий навіть у помислах про жінку Гнатюк.

— А ти сам хто? Бандит. Справжнісінький бандит, та ще й ворог народу.

— Я — бандит? Який я тобі бандит? — ледь не кинувся на художника з кулаками Гнатюк.

Панов криво посміхнувся:

— А що, ні, не бандит? Вирок свій почитай, там усе написано — брав участь у бандитському угрупуванні, значить, бандит. Стаття яка? Радянський суд не помиляється! Який ти бандит, отака й Женя була фашистська підстилка. Дівчиною виявилася, до речі, незайманою. Сказав їй якось: «Може, колись ми кохатимемося удома, у справжній квартирі, на справжньому ліжку, на білосніжних простирадлах, але ніколи, ніколи не будемо щасливіші, ніж отут, на цьому горищі, під дулом охоронця, під страхом смерті чи карцеру...» Знаєш, мабуть, так воно і буде...

— Поживемо — побачимо. Я на таке ніколи не піду! — відрубав Гнатюк. — Кохання коханням, а все оце — тільки після шлюбу, вінчання, весілля. У нас так не можна, щоб просто на горищі, похапцем, у глухому кутку, десь у бур’янах. Так і самому недовго на бур’ян перетворитися. Не може бути, щоб усі жінки були такими!

— Звичайно, не може. Були й недоторкані. З ваших більше, із західних. Розповідають по таборах історію про Сніжинку... Після війни багато дівчат опинилося в таборах, так званих «указниць», за указом повоєнним — за запізнення на роботу, за те, що із шахт утекли, від непосильної праці. Давали небагато — по 3-5 років — і сюди, на Колиму. Ото лафа почалася для бригадирів та блатних! Ласували «свіжинкою» досхочу! Але не всі дівчата на таке годилися. Була одна — нізащо! Спала у товстих ватяних штанях під лампочкою, щоб ніхто не застав зненацька. Зчиняла такий лемент щоразу — охорона прибігала. Один бригадир вирішив помститися. Відправив незговірливу дівчину на штрафний лагпункт «Торфболото». Думав — допоможе, побачить привид смерті, поступиться, дуже йому хотілося зламати її опір. А робота на болоті сам розумієш — по коліно у воді, мужик не кожен витримає. Слабке дівча, звичайно, не могло виконати норму, то й опинилося на штрафному пайку. І за місяць перетворилося на доходягу...

Іван, сам уже майже такий доходяга, стиснув кулаки, так йому шкода стало нещасної дівчини.

— От падлюки!

— Скоро ослабла так, що не змогла виходити на роботу, а з «відказниками», з тими, хто відмовляється працювати, сам знаєш, яка розмова — у карцер з «виводом». День — праця, ніч — сидячи або стоячи, прилягти ніде, вода і триста грам хліба. Отак би й згасла тихенько, та сталося чудо. Довідався про її стійкість хтось із блатних авторитетів, а серед них романтики бувають, чим жорстокіший — тим сентиментальніший, і почав її за чистоту і стійкість вихваляти. Отакий образ непорочної діви створив, як зразок для всіх жінок. Сніжинкою назвав — за чистоту і непорочність. Почали для неї урки діставати дефіцитні продукти, відгодовувати. І врятували. Поважали, шанували, мов святу. Ото тобі приклад сили духу, що перемагає обставини і силу зла.

— Брехня це все, про вашу Сніжинку, — обізвався з нижніх нар хриплий голос. — Чув я цю історію. Скінчилося тим, що цей же авторитет її й трахнув!

— Та я тебе зараз... я тебе... — Гнатюк вчепився у горло сусідові, що смів опоганити непорочний образ, який поет встиг собі сотворити за якусь хвилю з розповіді Панова. — Брешеш, як погана собака брешеш!

— А я чув — справжня то історія. Тільки була в Сибіру, в Озерлагу, а не на Колимі, — додав інший сусід.

Історій, подібних на цю, справді блукало таборами чимало. У жорстокості буднів