Вогненне око - Олесь Ульяненко
І чоловіки в сірих потертих лавсанових костюмах, підсунувши поближче до себе креслення, зиркали в широкі вікна, підтягнувши в поблажливому усміху губи. Чоловіки говорять, що на їхнє не поверне. Віталій у коротких перервах між метушнею, здебільше у вихідні, складає трактат за трактатом. Це надає його життю значущості. Він пронумеровує щоденник, куди зараз дещо занотовує майже щогодинно. Він сортує події – чужі і свої. Байдуже, кому вони належать. Іноді Віталій збивається, несподівано вловивши туркотіння голосів своїх колег, що заповнюють димом і порожніми балачками коридори, похопившись знову тим словом – справедливість. Для Віталія зараз це не більше, ніж порожній звук. Підхоплений течією буденності, він рахує свої маленькі перемоги й поразки із холодним прагматизмом, механічністю статиста, що його сам факт незчисленності подій, викладених кривобокою кирилицею, не те щоб дивував, а відкривав віконце для самозаспокоєння, що віддалено перегукується із вседозволеністю. Зовсім тупо він зирить на жіночі білі стегна, на перелякані очі. Його враз проймає солодкою тугою, і він крутить головою навсібіч, шукаючи причину неспокою. Тоді він думає про розпусту, що підманює його, розтоплює і розливає по грудях дух смалятини, що його вихаркують по довгих коридорах міністерства ті, котрі повертаються. Віталій задихається, бо тут відкривається чи не найбільша шпарина в його пам'яті, – чоловік може мандрувати де завгодно, але про повернення назад, туди, де світить холодним світлом колюча зірка, розливається, затопивши всі улоговини, гіркий ріпак, дмухнула древня могила, сполохавши своїм теплом пліснявий лавсановий дух, – опосідає страх. І тоді Віталій збивається з лічби, неспроможний сплавити водно події невловного часу, нерозважливо зачепивши тонку рисочку, котра відгороджувала два світи, і тоді страх, жаский і лютий, змушує падати в невідомість сущого, битися об кригу першопричин усіх негараздів, коли найпростіші речі набирають віддаленості, що дорівнювала недосяжності сторонньої думки; нікчемність власного існування, змучившись вкрай од бунту, робить не гідним подиву власне себелюбство, що з години на годину розростається. Його відносить од берегів буття та віри, розкручуючи у швидкому вирі давно знаних ідей, шарудіння чужих гасел. З розпачем від яскравого осіннього дня розуміє на якусь мить, що все віднайдено, але вороття назад немає.
І так минають роки. За ними сухотно, затяжно доходить краю сторіччя, – земля благодатно вмивається юшкою революцій, зволожується смердючим потом піррових перемог, випалюється пожарищами. Видається, що вся людність спокутує гріхи. А його відносить, повертає назад, відкидає од двох світів, доводячи людині її щурину глупоту, виставляючи голим, з обідраною шкірою перед вселенським подихом великого ніщо. І впродовж ментів, роздрібнених мерехтливими годинами, що запечені кров'яними згустками в куточках недоторканого мозку, в такі ось швидкоплинні миттєвості його ошпарювало те вселенське ніщо, розвіюючи товщі попелу на випеченій, карбованій століттями землі, упослідженій тими, що жевріли у глупоті ночі до нього; і він поєднує, злучає, гаряче молячись, у чорне гирловиння початку, розриваючи душу між блюзнірством і вірою, вкотре поєднуючи, переконливо, наче той робітник із каменоломні, одну й ту саму для нього сутність, всепоглинаюче начало, невидиме, почуте опіками власної зарозумілості – Бога і Сатану. Він четвертий рік не знав жінки. Тіло його обважніло, чоло з роками ставало дедалі опуклішим. Хапаючи розірваною свідомістю рештки поглинутих мороком світів, судомлячись від клекотіння сухотних думок, борсаючись, як у змилках, переборюючи непосильну жагу побороти нездоланне, – безсилий, щоправда із затверділою впевненістю в перемозі, повертався він, як мандрівник із пустелі, поблукавши серед тіней мініатюрного театрика галюцинаційних акторів. Прочунявшись, він зводився, сідав до столу в крихітній кімнатці, швидко малював черговий гелікоптер, з кожним штрихом віддаляючи від себе сизу паволоку хвороби. Тоді місце заступав розпач. Розпач починався, мов затяжний дощ. Розпач роз'їдав його наодинці, ловив невсипущо в натовпі; розпач не давав йому спустошитися й опуститися до краю. Віталій продовжував годинами виписувати коротенькі цитати, – голови не поверне. Скоряючись здебільше якомусь непереборному інстинктові, він заводив розмови лишень зі стажерами або нацменами, що ними останнім часом кишіли заклади, які давали мало прибутку. Вже пізньої осені йому принесли синього урядового листа. Листоноша, гирлуватий хлопчина, з трохи недоумкуватими очима, довго шматував незграбними лаписьками форменого кашкета, аж потім ступив за поріг скляних дверей, силуючи себе не дивитися на згорблені над ілюстрованими часописами спини братії в сірих піджачках. На диво, – це згадалося пізніше, – хлопець рушив тісними проходами столів досить упевнено, зупинився перед Віталієм, мнучи у широких долонях картуз, усміхнувся, так, як ото, буває, всміхаються випускники спеціальних інтернатів для малорозвинених. Набираючи в легені повітря, листоноша тицьнув синій конверт, вкриваючись потом, наче стояв під дощем, дістав квитанцію, лівицею обтираючи піт.
Віталій розписався. Це було повідомлення про підвищення; йому пропонували зайняти місце головного конструктора. Віталій швидко прочитав листа і втупився в безлюддя свинцевої площі. Хлопець ще стовбичив, нарешті він розвернувся, зовсім незграбно, зачепивши ліктем якусь дамочку, коли Віталій хрипким голосом запитав: «Чого тобі?» – «Перепрошую, – видушив той, – одного разу я слухав вашу промову на мітингу… Це потрясно! Потрясно! Ви… Ви… Ви…» – Хлопець затнувся, тоді скинув кашкет і попрохав автограф. Тиша несподівано луснула зливою оплесків. Мокрі долоні ляскали з усіх кутків, – бридячись від самого дитинства звуку, що хоч віддалено свідчив про марнославство, пройнятий тупим болем від тім'я до паху, Віталій поволі піднімав важку, облисілу голову, свердлячи безбарвним поглядом низенькі столики, над якими несподівано стали вивищуватися чорні проти сонця постаті, що розмахували руками, розтуляли чорні дірочки ротів. Видалося йому, що видно навіть запалені корінці їхніх язиків.
Гортанні звуки штовхають вигускле від дешевого одеколону туші та кави повітря. По миті Віталія охопило шаленство, подібне до прихованого захвату кров ударила в голову і він безпорадно забігав очицями, а отямившись – заламав листоноші руку, поволік між столів, не втрачаючи благопристойного виразу, штурхнув хлопця сходами, не дослухаючись до розпачливого крику бідолахи, що дивом зупинився між поверхами і горлав: «Слава нації! Хай згинуть вороги!» Проте оплески не вщухали. Злива їхня булькала торішньою зливою в голові. Галас ущух. Віталій, виструнчившись, дістав листа і тремтячим голосом прочитав його прямо в чорні дірки роззявлених ротів. Він повільно обвів усіх присутніх поглядом, схилив голову в поштивому привітанні, сів за стіл, відчуваючи ще більшу самотину, заповзявся вимальовувати гелікоптери на чистому аркуші паперу. Щось змінилося. Це він зрозумів одразу. Один чоловік сидів непорушно, лишень раз визирнув із-за свого бюро-сховку та й то, коли Віталій викидав геть недоумкуватого
