Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

– Лиши ті перепрошення, – журналістка підсуває до неї пачку і запальничку. – Пали хоч всі.

– Я знайшла лікарку з тієї бригади, але вона повелась агресивно, – каже Sаня, прикурюючи. – Накричала на мене, коза, відмовилась розповідати. Так на мене дивилась, наче я чудо-юдо, з пекла вискочила. Хтось добряче накрутив їй хвоста. Я думаю, не обійшлось без Миколи Григоровича та його компашки.

– Не факт, Оксано, не факт… У вас з Сашею, аби ти знала, по місту хріновий імідж. Дуже хріновий. Покійна примадонна мала багато шанувальників, та й Балтер тепер усюди розповідає, що ви з Ярковським кончені шарлатани, сатаністи й бандитські наймити. Він по всім знайомим ходить, плаче, ниє, каже, що його невинну Ілоночку безбожно оббрехали. Йому, зрозуміло, співчувають.

– Ідіоти.

– Не ідіоти, Оксано, зовсім ні. Просто люди.

– І що ж тепер робити?

– Тобі було б непогано поїхати на тиждень-другий до Києва. Аж поки все не заспокоїться.

– Я не кину Ярковського.

– Ти зараз нічим не зможеш йому допомогти, – Маріанна начепила окуляри і уважно дивилась на Sаню. – А сама натрапиш на неприємності. Подумай.

– Має бути якийсь вихід, – на обличчі медіума накреслилась впертість. – Завжди є якийсь вихід.

Кілька хвилин жінки мовчали. Маріанна й собі закурила, непомітно для співрозмовниці розглядаючи зморшки напруги, що помережили Sанине чоло.

«Цікаво, – міркувала вона, – відколи у них спільне ліжко? З Ярковського, зрозуміло, коханець так собі, але ж у цієї навіженої дівки «Камасутра» на двадцятому плані; їй не акробатика потрібна, їй потрібний духовний лідер. А чим Ярковський не духовний лідер? Якщо зумів вибити гроші з Осинського, значить, має таку-сяку харизму. Має, безперечно має. Але це все не те, вона його не кохає. Вона просто вперта, як сто китайців. Фанатичка».

– Ти можеш розповісти мені, до чого все ж таки докопався Саша? – порушила мовчанку журналістка. – Хто отруїв Пелагею та її гостей? Невже ота миршава Ілонка? Навіщо їй було труїти Варвару? Вона ж була у неї закохана. По самі вуха.

– Не маю права розповідати, вибач. Це приватне розслідування, і я в ньому не центрова.

– Ходять чутки, що було дві різні отрути. Хто підсипав другу? Найдобріша наша Юля Стефанівна?

– Арійські жерці, – Sаня розтягнула рот у механічній посмішці.

– А ти невдячна.

– А при чому тут вдячність?

– Я вам помагала.

– Дякую.

– І я також постраждала від отрути. Я все ж таки маю право знати, хто тоді мене травонув.

– Арійські жерці.

– Добре, – кивнула журналістка. – Я не дура, я розумію: приватне розслідування і все таке. Але ж ти можеш хоча б натякнути, чи це правду кажуть про одну з отрут, що це вона подіяла аж через півтора року?

– Натякаю, правда.

– Отже, всіх нас отруїли ще тоді – восьмого травня. І Бусурманка, і Вілігжаніних, і примадонну?

– І Сахневича також, – Sаня розчавила сигаретний фільтр об денце попільнички. – Вісім трупів, двоє в комі. Легше стало?

– Цікавіше.

– Невже?

– Двійко отруювачів на великосвітському soiree [34] плюс вбивча речовина з унікальними властивостями. Нормальна тема. Навіть для CNN.

– Слави хочеш? Всесвітнього визнання? Мордочку на обкладинку?

– Така в мене професія, – посміхнулась Маріанна. – Принаймні, я сподіваюсь на ексклюзив, коли все це закінчиться.

– Що закінчиться?

– Я маю на увазі: коли Саша одужає.

– Поможи нам і буде тобі ексклюзив.

– І де в мене гарантії?

– Треба підписатись кров’ю?

– А твій підпис кров’ю чогось вартує? Ти щойно сказала: я в цій справі не центрова. Твої слова?

– Ти ж знаєш Ярковського, обіцянки для нього – не пусте бла-бла-бла.

– Його обіцянки, а не твої.

– Але ж рятувати ми будемо не мене, а його. Ти ж не за мене, а за нього вписуєшся.

– Ти знаєш, що ми з ним… – Маріанна спробувала впіймати погляд співрозмовниці.

– Знаю, – та дивилась на гойдалку, де вовтузилась дітлашня.

– Він сам тобі сказав?

– Здогадалась.

– Але ти не подумай, що я допомагаю Саші лише тому, що він був моїм коханцем.

– Я й не думаю. Ти допомагаєш для того, щоби отримати всесвітнє визнання як журналістка.

– Це не смішно.

– Слухай-но, Маріанно, – тепер вони дивились одна одній в очі. – Мені глибоко начхати, що там між вами було. Мені потрібно, щоби Ярковський був живим, здоровим і на свободі.

«Все правильно, – подумки підсумувала дружина Данила Костика. – Він є для неї учителем, ґуру. Це не кохання, а підсвідома залежність молодої окультистки від старшого мага. Й він це розуміє. Ще б не розумів! Духовному лідерові для виконання його суспільної місії потрібна не дівчинка-зомбі, а самостійна, реалізована і розумна жінка».

– Добре, Оксано, я задію свій київський ресурс, – погодилась Маріанна. – Ми його витягнемо.

У ті самі хвилини, коли дві молоді жінки укладали визвольний пакт, Осинський пив каву з власником фірми «I-TA», бородатим фанатом Боба Марлі, а за паспортом громадянином України Авдієнком Дмитром Дмитровичем. На вилицюватому обличчі пана Авдієнка були помітні свіжі сліди його спілкування з начальником служби безпеки приватного підприємства «Адмірал». Час від часу бородань прикладав руку до змазаного йодом садна.

Пиття чаю відбувалось у лісовій фортеці Осинського, у тому самому кабінеті, де Ярковського вивчав психоаналітик. Цього разу Леоніда Євгеновича не запросили, зате біля дверей і за спиною адміральського зятя стояли охоронці, старший з котрих тримав на повідку одного з тих псів, що не давали спати есперові та його подрузі.

Розмова вже увійшла до спокійного, навіть філософського русла. Дмитро Дмитрович розповів усе, що знав про отруєння, визнав, що саме він у квітні минулого року продав саморобний трунок Ілоні Полоскай та виклав усно й письмово всі дані про задіяні інгредієнти та спосіб, яким цю отруту було синтезовано. Викликані Осинським фармакологи знаходились в дорозі, й це гарантувало бороданеві ще кілька годин земного існування.

– Ти ж розумієш, – казав йому власник маєтку, смакуючи «срібні стріли» заварені у глиняному китайському чайнику, – що виготовлення отрут споріднено з високою метафізикою. А ти просто дурний шакал, який взявся за таку особливу справу без поважної санкції.

– Якої санкції? – не розумів той.

– От якби ти був сповідником таємного культу, чорним магом або ж жерцем богині смерті, ти б розумівся на ліках і трунках по-справжньому. Ти б прагнув до створення симфонії отрут, чаклував би над ідеальною отрутою, здатною принести разом із погибеллю найвищу насолоду. Ти б майстрував отрути, здатні вбивати на відстані й такі, що вкорочують вік людський повільно, викликаючи жахливі хвороби, рік за роком відбираючи в жертви всі радощі земного життя. Ти б працював з отрутами так, як покійний Федь вірші писав.