Судний день - Ярослав Іванович Ярош

– Хочеш, ти сідай, а в мене роботи і так багато. Он, щурі тікають, добре було б полоскотати їм п’яти.

Білуга також присів біля нього, закурив.

– Ти раніше не був таким.

– Яким?

– Не знаю. Суворим, сухим, жорстоким. Злим.

– Пани мене таким зробили. Вони вирвали в мене половину серця з грудей.

Мартин видихнув дим.

– Дівчину? Вкрали чи що?

Левченко поглянув на козака таким поглядом, що сотник мимоволі втягнув голову у плечі.

– Вбили. Не буде їм прощення. Я за Марусю всю України догори ногами перекину, а разом з нею і Польщу. У мене в загоні всі такі зібралися – кожен має з панами свої порахунки.

Запала мовчанка.

– А ти чого лишив службу? Чого не тікаєш з панами? – запитав Левченко.

– Бо моя земля тут. Я тут виріс і тут моя родина.

– Коли пани сюди вернуться з військом – не пожаліють ні тебе, ні твоїх родичів.

– А нам до сраки їхнє військо. Нехай лише сунуться.

– А москалі?

– З москалями домовимося.

Левченко посміхнувся.

– України хочеш?

– Чого б ні? Давно пора брати рідну землю в свої руки, – твердо мовив Білуга. Схоже, козак і справді вірив у те, що казав. Левченко не відповів нічого.

Ближче до обіду до Жаботина приїхала ватага коліїв.

– Нарешті, – мовив Левченко.

Отаман вийшов із замку, аби їх зустріти. Із ним були Моторний, Гаранджа і Борщик, з боку коліїв підійшли двоє запорожців. Одного з них Левченко впізнав – Іван Бондаренко.

– Ми отамани Бондаренко і Швачка, – представився той інший. – Ви хто такі будете?

– Гайдамаки. Я – Левченко.

Говорив лише Швачка, Бондаренко приглядався.

– За нами йде п’ять сотень війська.

– То й добре, а то мені вже набридло сидіти в цьому курнику, – відповів Левченко, а до Моторного мовив: – Піднімай людей – виступаємо.

– Чекай, брате, не поспішай. Залізняк хоче говорити з тобою.

– Почоломкатись чи як? Нема часу на розмови – пани тікають.

– Не втечуть. Не знаю, чого хлопці взяли зброю в руки, а ми боремося за визволення цілого народу козацького з-під чужинської кормиги. Якщо ви з нами – приєднуйтеся, якщо ні – будемо бити гірше ляха, бо нам різні отамани – кожен на свою руку – не потрібні.

Це було гостро, тож на початку Левченко хотів відповісти так само. Однак стримався: чого гиркатись між собою?

– Нехай буде так. У мене сотня вершників. Можемо виконувати роль передового загону розвідників.

Левченко не хотів ставати під чиєсь командування, бажаючи залишити за своїм загоном свободу дії і пересування. Швачка і Бондаренко це зрозуміли.

– Думаю, Залізняк пристане, але треба його самого запитати. Гайда з нами.

Левченко залишався стояти на місці. Раптом у розмову втрутився Бондаренко, що досі мовчав.

– Нарешті згадав! А ми ж із тобою, козаче, на весіллі разом гуляли! Тебе зараз і не впізнати!

– Постарів, – спокійно відповів Левченко.

– Нічого, з нами омолодишся. Гайда! Не бійся, Залізняк не упир, крові пити не буде!

– Сам не їдь. Тут їх почекаємо, – підказав ззаду Моторний.

– А чого мені боятися? – посміхнувся Левченко. – Коня!

Залишивши Жаботинський замок, Левченко подався слідом за Швачкою і Бондаренком. Військо коліїв було вже на підході: попереду – кіннота, далі – піші сотні, а вже за ними тягнувся обоз. Рухалися досить швидко.

– Гарно йдуть, – замилувався мимоволі Швачка.

– Надто повільно, – буркнув Левченко: він усе ще мав надію наздогнати пана Канівського і його поплічників. Однак ця мрія з кожною втраченою годиною віддалялася від нього все далі.

– А ось і Максим, – мовив Бондаренко, вгледівши ватагу запорожців на чолі із Залізняком. – Чекай тут.

Вони зі Швачкою приострожили коней і рушили в той бік. Кілька хвилин радилися. Нарешті Залізняк виїхав з гурту і поїхав у напрямку Левченка.

Іван тоді ще не знав, чого можна чекати від Залізняка. Він уже починав жаліти, що дочекався приходу гайдамаків у Жаботині: треба було гайнути вільним вітром і рубати панів направо і наліво. Може, так би й пана Канівського розшукав. Ех, пізно тепер, шкода й говорити.

Тим часом Залізняк під’їхав упритул, подав Левченкові руку.

– Ну, здоров, брате.

Левченко також подав правицю, Залізняк потиснув її, а тоді, притягнувши молодого отамана до себе, ще й обійняв.

– За Жаботин тобі спасибі.

– Прошу, – знизав плечима Левченко, не знаючи, як реагувати на таку дружню поведінку Залізняка. Хоча виглядало це і справді щиро.

– Добре, синку, панів покремсав. Нехай знають. Ти ж чого такий лютий? Мстиш?

Левченко лише знизав плечима: виливати душу перед козацьким полковником не мав бажання, але