Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

— Ну звісно, мамо, що поклала б, — відказала Єва. — Адже так мені було б зручніше її доглядати, та й, знаєш, моє ліжко краще, ніж її.

Від цієї відповіді, що виказувала цілковитий брак моральних підвалин, Марі охопив справжній розпач.

— Що мені зробити, щоб ця дитина зрозуміла мене? — вигукнула вона.

— Нічого, — промовисто відказала міс Офелія. Якийсь час Єва сиділа принишкла й засмучена.

Та, на щастя, діти не довго пам’ятають прикрі враження, і незабаром вона вже весело сміялася, видивляючись у віконце карети, що гуркотіла дорогою.

Розділ XVII

Як захищається вільна людина

Наближався вечір, і знайомий нам будинок квакерів знову ожив. Рейчел Геллідей нечутно снувала по кімнатах, вибираючи із свого запасу всілякі речі для наших втікачів, що того вечора мали вирушити в дальшу дорогу. Надвечірні тіні простяглися на схід: червоне сонячне кружало в задумі стояло над обрієм і його скісне проміння осявало затишним золотавим світлом невеличку кімнату, де сиділи Джордж і його дружина. Джордж тримав на колінах хлопчика, а в руці його лежала Елізина рука. Обоє були поважні й замислені, і на щоках у них видніли сліди недавніх сліз.

— Твоя правда, Елізо, — мовив Джордж. — Я знаю: все, що ти кажеш, справедливе. В тебе добре серце, куди добріше, ніж у мене, і я постараюся стати таким, як ти хочеш. Обіцяю тобі поводитись так, як личить вільній людині. Та я й раніш не мав лихих намірів і стримував себе, щоб не робити зла, навіть тоді, коли все було проти мене. А тепер я забуду минуле, скину з душі тягар образ і житиму по-доброму.

— А коли ми дістанемось до Канади, — докинула Еліза, — я буду тобі за помічницю. Я добре обізнана в кравецтві, вмію прати й прасувати тонку білизну. Отож удвох якось заробимо собі на прожиток.

— Так, Елізо. Аби тільки нам не розлучатися більше, і щоб наш хлопчик був з нами. О Елізо, якби ці люди знали, яке то щастя відчувати, що твої дружина й син належать тобі! Я завжди дивувався, коли бачив людей, що могли називати своїми дружин та дітей і все ж прагнули ще чогось у житті. А от я почував себе багатим і сильним, хоч ми й не маємо нічого, крім наших рук. Та не треба мені кращої долі. І нехай я до двадцяти п’яти років тяжко працював, а тепер не маю ні цента грошей, ані покрівлі над головою, ані клаптика землі, яку міг би назвати своєю, — я буду вдоволений, буду вдячний, тільки б мені дали спокій. Я працюватиму й надсилатиму гроші твоїм господарям за тебе й за нашого хлопчика. А своєму колишньому панові я нічого не винен. Він і так заробив на мені вп’ятеро більше, ніж витратив за всі ці роки.

— Але ж небезпека для нас ще не минула, — мовила Еліза. — Ми з тобою ще нев Канаді.

— Це так, — відказав Джордж, — але я начебто вже дихаю вільним повітрям, і воно додає мені сили.

В цю мить у суміжній кімнаті почулися заклопотані голоси, і незабаром хтось постукав у двері. Еліза підвелась і відчинила.

То був Саймон Геллідей, а з ним ще один квакер: Саймон сказав, що його звуть Файнес Флетчер. Він був високий на зріст, рудоголовий, з гострими й хитруватими очима. На відміну від статечного й неговіркого Саймона, він мав вигляд заповзятливої, спритної людини, яка добре знає, чого вона хоче, й пишається своєю обачністю і кмітливістю. Усі ті прикмети не дуже пасували до його квакерського капелюха та поважної мов.

— Наш друг Файнес вивідав важливі речі. Вони стосуються тебе й твоїх супутників, Джордже, — сказав Саймон. — Тож не завадить і тобі послухати.

— Дещо таки вивідав, — обізвався Файнес. — Як я завжди кажу, подекуди буває корисно одним вухом спати, а другим наслухати, от на те й вийшло. Вчора проти ночі спинився я в одному невеличкому заїзді на бічній дорозі. Ти його знаєш, Саймоне, торік ми там продали яблука гладкій жінці з великими сережками. Цілий день попоїздивши, я добряче натомився і по вечері простягся собі в куточку на клунках, доки мені постелять постіль. Укрився буйволячою попоною та й незчувсь, як заснув.

— Наслухаючи одним вухом, еге ж, Файнесе? — стиха запитав Саймон.

— Ні. Десь годину чи дві я спав на обоє, бо таки дуже зморився. Та потім трохи прочумався, аж бачу — сидять коло столу якісь люди, п’ють і щось там балакають. То я собі й подумав: ану послухаю тихенько, про що їм ідеться, бо дочув уже, ніби й квакерів хтось там згадав. А один саме каже: «Еге ж, вони напевне в квакерському селищі». Тут я вже нашорошив обидва вуха і скоро дотямив, що вони балакають про вас. Отож лежав собі нишком та слухав, як вони викладають свої наміри. Цього молодця, казали вони, відпровадять назад у Кентуккі, до його хазяїна, і той його так покарає, що всім неграм буде наука як тікати від панів. Його дружину двоє з них хочуть повезти до Нового Орлеана й там продати собі на поживу. Вони сподіваються взяти за неї тисячу шістсот або й тисячу вісімсот доларів. Хлопчика вони, мовляв, віддадуть торговцеві, що купив його, а тих двох, Джіма і його матір, повернуть хазяїнові в Кентуккі. Вони казали, десь тут недалеко в містечку є два поліцаї, що поїдуть з ними на лови, а тоді жінку відведуть до судді і один з їхнього гурту — малий такий, улесливий — присягнеться, що вона належить йому. Отож вони заберуть її і повезуть на пониззя. Вони знають, якою дорогою ми маємо їхати, і пустяться за нами навздогін, чоловік шестеро чи восьмеро. То що ж нам тепер діяти?

Ті, хто слухав цю розповідь, стояли в різних позах, і то була картина, гідна пензля митця. Рейчел Геллідей, що перед тим місила тісто, так і застигла стривожена, піднявши над столом убрані в борошно руки. Саймон мав похмурий і замислений вигляд. Еліза обняла чоловіка за шию і дивилась йому в обличчя. Джордж стояв, стиснувши кулаки, очі його палали, і вираз у нього був такий, який був би в кожного чоловіка, чию дружину мали виставити на продаж, а дитину віддати работорговцеві.

— Що будемо робити, Джордже? — кволим голосом спитала Еліза.

— Я знаю, що я робитиму! — відказав Джордж