Золотий Ра - Іван Іванович Білик

Та раптом хтось упізнав прибульця:

— То це ж Аб-мосе!

Не зважаючи на його до зубів озброєних кіннотників, бунтівники негайно відчинили браму й сипонули через місток. Грецькі найманці й досі сиділи в сідлах, але на це ніхто не зважав. Доведені до розпачу заколотники раніше тільки мріяли вголос, нібито можна мати такого царя, якого люди з касти воїв здатні не боятись, а просто любити, а тепер кожен свідомо чи несвідомо відчув, що ця мрія може здійснитись. Бентежила тільки присутність оцих убраних у бронзові обладунки зайд.

Головний призвідник заколоту Хефрен узяв за вуздечку коня воєводи Аб-мосе й крикнув:

— А навіщо ти привів сюди оцих?

— Фараон Апрій не дав мені моїх воїв, — так само крикнув у відповідь Аб-мосе, й усі єгипетські вої почули його й зрозуміли, що підуть за ним у воду й вогонь.

— Прожени їх, а сам лишайся з нами, — сказав Хефрен, і перед міською брамою запала мертва тиша.

Аб-мосе також збагнув, що всі чекають від нього дії: або він прожене грецьких найманців і лишиться тут, або ж разом з ними втече до Мемфіса.

— Робіть з ними, що хочете, — сказав він.

Десятитисячна зграя заколотників умить роззброїла чужинців, поздирала з них бойові обладунки та одяг і під улюлюкання прогнала геть. Перелякані найманці тільки п'ятами замелькали.

— Вибір зроблено, — сказав Хефрен.

У відповідь Аб-мосе лише сумно засміявся. Вибір був страшний.

— Позбудуся я через вас вух і носа, — спробував пожартувати він, хоча всім було ясно, що разом з носом і вухами він міг позбутися й голови.

Так Аб-мосе лишився серед заколотників.

Незабаром зі столиці на чолі п'ятитисячного полку найманців прибув дуже значний царедворець Патарбеміс. Лишивши полк за мурами міста, він сам увійшов у браму й сказав до Аб-мосе:

— Наш богорівний фараон ласкаво дарує тобі твою витівку й кличе до Мемфіса.

— Щоб обкарнати мене?

— Ти не будеш покараний. Так сказав богорівний фараон.

Аб-мосе спитав:

— А якщо я відмовлюсь тобі підкоритися, що він зробить тобі? Також обкарнає ніс і вуха?

— Апрій — справедливий фараон.

— Я кинув жереб, — відповів Аб-мосе. — Але я дуже шкодуватиму, якщо Апрій образить тебе. Цей нездара зовсім не такий справедливий.

Не зважаючи на попередження Аб-мосе, Патарбеміс повернувся з полком до Мемфіса, а за два тижні надійшла новина, ніби фараон справді обкарнав йому ніс і вуха. Заколотники спочатку не повірили чуткам, адже Патарбеміс був одним з найзначніших радників Апрія, та невдовзі до бунтівного міста почали стікатись вої з інших міст Єгипту.

— Апрій — син не доброго Осіріса, а злого Сета! — обурювались вони.

Чутки виявились правдою.

А згодом пішли ще неймовірніші чутки: нібито Апрій веде тридцятитисячне наймане військо.

Тепер головним вождем заколотників став Аб-мосе.

— Боги відібрали розум у фараона, — сказав він. — Фараон веде чужинців проти свого народу! Такого досі не було...

Під рукою в Аб-мосе було вже добрих п'ятнадцять тисяч єгипетських воїв, які й досі прибували з ближніх і далеких міст, відкидаючись од жорстокого нерозумного фараона, який полюбляв усе чуже. Але проти тридцятитисячного війська вони довго не змогли б вистояти, до того ж у стані заколотників бракувало доброї зброї та достатнього запасу харчів.

— Зате ми битимемося проти чужинців! — нагадав Хефрен.

Воєводі Аб-мосе це нараз видалось вирішальним, і він удячно ляснув Хефрена по бритій голові. Хефрен замахнувся й теж його ляснув. Обидва заколотники схопились в обійми й з хлоп'ячими вересками покотилися по землі.

— Хотів би я мати такого фараона! — сказав Хефрен. — А не священну мумію на троні.

Аб-мосе у відповідь лише розкотисто зареготав.

Але Хефрен мав слушність.

Повстанці нараховували п'ятнадцять тисяч бойових сокир, вони майже не мали колісниць і кінноти, зате мали перед собою священну мету: прогнати з рідної землі нахабних чужинців, які зневажали їхню мову та їхніх богів.

А ці чужинці воювали з ними за гроші.

Вирішальна битва між найманцями фараона та єгипетськими воями відбулася біля фортеці Момемфіс у день літнього сонцестояння, коли в Нілі почала прибувати вода.

— З таким закутим у бронзу військом я міг би виступити проти будь-якого бога! — самовпевнено оголосив перед битвою фараон. — Я раз і назавжди провчу свавільних нікчемних єгиптян і змушу їх плазувати в пилюці!

В цій битві його найманці справді не жаліли життя, поле перед Момемфісом укрилось трупами, вдягнені в мотузяні панцирі вої падали як снопи, і все-таки єгиптяни боронилися на своїй землі від чужинців, тож їм допомагали навіть рідні боги.

Битва тривала з ранку до пізнього вечора. Аб-мосе не мав чим захищатися від фараонових колісниць, через те поставив лучників та воїв із пращами, які закидали стрілами й камінням колісничих та їхніх жеребців, утікаючи перед надітими на осі коліс довжелезними сталевими ножами.

Кінноти Аб-мосе теж майже не мав, але ковалі, готуючись до битви, накували залізних «скорпіонів», тож чимало фараонових найманців уже позсідало з покалічених коней і пішки відбивалось од єгипетських сокир.

Аб-мосе ввесь час намагався розшукати в пеклі битви фараона, та його спроби зводились намарне. До того ж доводилося раз по раз підбадьорювати знесилених воїв, найбільш охлялих виводити з січі й повертати їм сили шматком просяника чи кухлем води, а зранених