Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

Татар ставало все більше й більше. Незабаром луки почорніли від скупчених їхніх натовпів, але тут із польського табору одна за одною почали виступати корогви, шикуючись у бойові порядки попереду шанця. Діялося це так близько, що пан Скшетуський гострим зором своїм ясно розрізняв значки, бунчуки й навіть ротмістрів із намісниками, що виїжджали наперед і зупинялися кожний дещо збоку від своєї корогви.

Серце застрибало в його грудях, на блідому лиці спалахнув рум’янець, і, немовби знайшовши вдячних слухачів у Захарі й козаках, що стояли біля гармат на фланговому укріпленні, він збуджено вигукував, у міру того як корогви з’являлися з-за бруствера:

– Це драгуни пана Балабана! Я їх у Черкасах бачив!

– Це волоська корогва, у них хрест у значку!

– Он! Он і піхота з валу пішла!

Потім усе з більшим натхненням, розкинувши руки:

– Гусарія! Гусари пана Чарнецького!

Дійсно, з’явились і гусари, а за спинами їхніми хащі крил, а над ними ліс списів, обплетених золотою китайкою й увінчаних вузькими зелено-чорними прапорцями. Вони по шестеро виїхали з окопу й вишикувалися перед бруствером, а бачачи їхній спокій, зосередженість і зібраність, Скшетуський відчув, як сльози радості просто набігли на очі й заслали зір.

Хоча сили були такі нерівні, хоча проти декількох цих корогов стояла чорна лавина запоріжців і татар, які зайняли зазвичай фланги, хоча порядки заколотників так розтяглися по степу, що й кінця їм не було видно, Скшетуський уже вірив у перемогу. Лице його сміялося, сили повернулися до нього, очі, що безвідривно оглядали лучок, блискали вогнем. Він просто на місці встояти не міг.

– Гей, дитино! – буркнув старий Захар. – І рада б душа в рай!..

Тим часом декілька окремих татарських загонів із криками й воланням «алла!» кинулися вперед. Із табору відповіли пострілами. Одначе татари поки що залякували. Не доскакавши до польських корогов, вони розліталися врізнобіч і зникали серед своїх.

І тут подав голос великий січовий тулумбас; за його сигналом велетенський татарсько-козацький півмісяць одразу ж рвонув із місця вперед. Хмельницький, як видно, збирався одним ударом змести корогви й захопити табір. Якби сталося сум’яття, таке було б можливим. Одначе нічого такого в польських загонах не сталося. Вони стояли спокійно, розгорнувшись доволі довгою лінією, тил якої прикривався окопом, а фланги військовими гарматами. Отже, вдарити по них можна було тільки з фронту. В якусь мить здавалося, що вони приймуть бій на місці, але, коли півмісяць пройшов половину луків, ув окопі просурмили сигнал до атаки, й миттю частокол списів, які стирчали досі вгору, враз нахилилися на висоту кінських голів.

– Гусари пішли! – крикнув пан Скшетуський.

І дійсно, вони, схилившись у сідлах, рушили вперед, а вслід за ними драгунські корогви й уся бойова лінія.

Гусарський удар був страшним. Із розгону він прийшовся на три курені – два стеблівські й миргородський – і вмить їх знищив. Виття долинуло до вух пана Скшетуського. Коні й люди, повалені величезною вагою залізних вершників, вилягли, наче нива від видиху грози. Опір був таким короткочасним, що Скшетуському здалося, ніби якесь величезне страховисько одним разом проковтнуло зразу три полки. А в них же були найдобірніші січовики. Коні в запорізьких лавах, налякані шумом крил, перестали слухатися вершників. Полки іркліївський, кальниболоцький, мінський, шкуринський і титорівський зовсім змішали свої лави, а під натиском утікачів із поля бою почали й самі відступати безладно. Тим часом драгуни підоспіли за гусарами і разом з ними заходилися вершити криваві жнива. Васюринський курінь після упертого, але нетривалого опору розсипавсь і в дикому переполоху мчав просто на свої ж окопи. Центр сил Хмельницького невідворотно подававсь і, побиваний, зігнаний у безладні юрби, під мечами, притиснений залізним шквалом, ніяк не міг вибрати час, аби зупинитися й заново перешикуватися.

– Чорти, не ляхи! – крикнув старий Захар.

Скшетуський ніби збожеволів. Ослаблий від хвороби, він ніяк не міг опанувати себе, а тому сміявся й плакав одночасно, іноді просто викрикуючи слова команди, ніби сам вів корогву. Захар тримав його за поли та інших іще змушений був гукнути на підмогу.

Битва настільки перемістилася до козацьких позицій, що вже навіть обличчя можна було розрізнити. З окопу стріляли гармати, але козацькі ядра, побиваючи як своїх, так і ворога, сприяли сум’яттю ще більше.

Гусари врізалися в пашковський курінь, що являв собою гетьманську гвардію, де перебував сам Хмельницький. І відразу відчайдушний крик струсонув усі козацькі лави: величезний малиновий стяг хитнувся і впав.

Але тут Кречовський повів у бій п’ять тисяч своїх. Верхи на велетенському буланому коні, він летів у першій шерензі без шапки, з занесеною шаблею, примушуючи повертати низових, які втікали з поля бою, а ті, побачивши підмогу, хоч і безладно, та знову пішли в атаку. Бій у середині лінії закипів з новою силою.

На обох флангах талан одвертався від Хмельницького. Татари, вже двічі відбиті волоськими корогвами й козаками Потоцьких, зовсім утратили кураж. Під Тугай-беєм убили двох коней. Перемога рішуче схилялася на бік молодого Потоцького.

Битві, одначе, не судилося мати продовження. Злива, що з деякого часу й так уже добряче припустила, незабаром посилилася настільки, що за її стіною нічого не було видно. Вже не струмені, а потоки падали на землю з розверзнутих безодень небесних. Степ перетворився на озеро. Стемніло настільки, що на відстані декількох кроків людина не могла розгледіти іншу. Шум зливи заглушав команди. Відсирілі мушкети і самопали змовкли. Само небо поклало край різанині.

Хмельницький, промоклий до нитки, в люті прискакав у свій стан. Не сказавши ні слова, він усамітнився в шатрі з верблюжих шкур, улаштованому спеціально для нього, і сидів там, заглиблений у невеселі думи.

Його охопив відчай. Тепер він розумів, на що відважився. Ось його й побито, і відкинуто, можна сказати навіть, майже розбито, причому такими незначними силами, що їх вірніше було вважати передовим загоном. Він знав, яка велика військова могуть Речі Посполитої, він ураховував це, коли вирішив розв’язати війну, і, одначе, от прорахувався. Так принаймні здавалося йому зараз, тому хапався він за підголену свою голову, і більше за все хотілося йому розтрощити її об першу-ліпшу гармату. Що ж буде тоді, коли справа дійде до гетьманів і всієї Речі Посполитої?

Відчай його перервав прихід Тугай-бея.

Очі татарина палали люттю, лице було бліде, з-під безвусої губи поблискували зуби.

– Де здобич? Де