Буллет-парк - Джон Чівер

Єпіскоп пригубив і заявив:

— Містер Далгейт так багато розповідав мені про вас.

— Допомагаю, чим можу.

— У вас, здається, двоє діток?

— Так, Саллі в коледжі Сміта, а Чарлі в Колгейті. Дома без них так порожньо! Вони конфірмувались у вашого попередника Томлінсона.

— Он як.

Місіс Пастерн почувала себе ніяково. Їй хотілося, щоб візит цей був дружнім і щирим і щоб вона почувала себе реальною істотою у своїй власній вітальні. Натомість була розгублена, як іноді під час філантропічних зборів, коли починало ввижатися, що в їх пустопорожніх суперечках вона цілком розчиняється, розвіюється, падає на підлогу й починає збирати скалки свого я, а потім намагається склеїти їх своєю доброчинністю: «Я ж хороша мати» або «Я жінка-мучениця».

— Ви з містером Ладгейтом давні друзі? — запитала вона.

— Ні! — вигукнув епіскоп.

— Їх милість тут проїздом,— пояснив отець-секретар.

— Можна мені оглянути ваш сад?..

З бокалом у руці епіскоп подибав за нею на терасу. Місіс Пастерн була ревним садівником, хоч зараз її сад не являв чогось особливого: дерева одцвіли й зосталися тільки хризантеми.

— Бачили б ви його весною,— мовила вона.— Першою цвіте магнолія. За нею — вишня, потім — сливи. Не встигнуть одцвісти, як пломеніють азалії і рододендрони. Я навіть вивела бронзові тюльпани. А ось це — білий бузок.

— О, у вас бомбосховище!

— Так... Але там не цікаво. Краще погляньте на конвалії або на троянди, що так прикрашають мій сад. Облямівка у мене з полуниць, вони так пахнуть, що паморочиться в голові...

— Й давно у вас бомбосховище?

— З весни. Я обсадила його квітучою айвою. А он там у мене город — салата, кріп, петрушка тощо...

— Мені хотілося б глянути на бомбосховище.

Її наче кольнуло ножем. Так бувало в дитинстві — похмурий день, приходять подруги, їй здавалось, що вони її люблять. А їм лиш хотілося поласувати солодощами та погуляти в ляльки! Такий егоїзм завжди краяв серце чутливій місіс Пастерн. Вона сумно поминула басейн для горобців та розмальованих качок. Гноми хмуро дивилися на неї й на гостя з-під своїх ковпаків. Місіс Пастерн видобула ключика, що бовтався на шиї, й одперла двері бомбосховища.

— Чудово! — вигукнув епіскоп. — Просто чудово! О, та тут навіть бібліотека!

— Так, — мовила вона.— Книги ці мусять викликати бадьорість, усмішку й навіювати спокій.

— Негативною рисою церковної архітектури, — почав епіскоп,— я вважаю відсутність підвалів. Для спасіння віруючих майже немає можливості. Хоч у християнських церквах це враховано. Та не смію вас більше турбувати...

Він закрокував до будинку, поставив бокал на бильце тераси і благословив місіс Пастерн.

Провівши очима його машину, вона важко опустилася на сходинку. Він приїздив не дякувати їй, зовсім ні. Невже йому теж потрібне місце в бомбосховиську? Яке кощунство! Хіба ж можливо використовувати свою святість задля такої мети? Тягар сучасності — такої, здавалося, прозорої й легкої завдяки пластикам — усією вагою давив на три підвалини суспільства — на Бога, Сім'ю та Державу. Давив нерівномірно, і місіс Пастерн почула навіть хрускіт підвалин. Вона ж бо так вірила в святість отців церкви, то чому ж від щирого серця не запропонувала йому куточок у своєму бомбосховиську? Та ні! Якщо він вірить у воскресіння й вічність життя, йому це, мабуть, не потрібне...

Пролунав телефонний дзвінок, і місіс Пастерн бадьоро відгукнулась: «Хелло!» Дзвонила прибиральниця, що двічі на тиждень порала їхні кімнати.

— Місіс Пастерн? Це Беатрис. Я хочу повідомити вам щось... Хоч я не плетуха. Ви ж знаєте... Я не Адель, котра тільки й знає, що розводить брехні — ходить від дверей до дверей та судачить, хто з жінкою як живе, у кого в кошику для сміття по шість порожніх пляшок з-під віскі, до кого ніхто не ходить на коктейлі... Я не Адель, місіс Пастерн, ви ж мене знаєте... Я прибирала у місіс Фленнаган, і вона показала мені ключика та заявила, що він од вашого бомбосховища... й що нібито ваш чоловік їй подарував. Не знаю, так це чи ні, але, гадаю, ви мусите знати.

— Дякую, Беатрис.

Він знову зганьбив її, спершу зневажив її чистоту, а потім розтоптав і почуття; і все ж їй ніколи і в голову не заходило, що він може зрадити їх спільну мрію — як уберегти себе на випадок загибелі світу. Вона вилила залишки коктейлю в бокал. Смак його був для неї гидкий, та несподіване лихо так боляче пекло, що тільки джин, здавалося, міг його вгамувати. За вікном раптом потемніло, вітер перемінився, линув дощ. Як же тепер бути? Повернутись до матері? Але ж там немає бомбосховища! Молитися? Але ж поведінка епіскопа кинула тінь на все святе...

Враз їй пригадалася ніч, коли вони змовились віддати тітоньку Іду й дядечка Ральфа на поталу атомному вогню, погодились принести в жертву: вона — трьохлітню небогу, а він — п'ятилітнього небожа, і, наче двоє вбивць, відмовили в милосерді навіть його старенькій матері.

Чарлі застав дружину п'яною як ніч.

— Я не бажаю сидіти в тій ямі з місіс Фленнаган! — випалила вона.

— Не розумію...

— Я показувала епіскопу бомбосховище, а він...

— Який ще епіскоп? До чого тут він?

— Помовч. Дай мені спершу все сказати. У місіс Фленнаган ключ од нашого бомбосховища, ти їй подарував...

Він вискочив на дощ і метнувся до гаража. Спершу прибив собі палець дверима, а потім довго сіпав стартер, сумно роздивляючись на мотлох, що накопичився за довгі роки їхнього безшабашного життя. Садові лави, стільці, електробури й траворізки, — все це колись коштувало цілого маєтку. Нарешті завів мотор і рвучко виїхав на дорогу, проскочив перехрестя на червоне світло й навіть не помітив, що важив життям. До біса! Все до біса! Не збавляючи швидкості, погнав машину вгору, стискаючи кермо з такою люттю, ніби то була шия місіс Фленнаган. Вона не пожаліла його дітей, порушила спокій його дітей, улюблених дітей!

Він спинився біля парадного під'їзду, Всі вікна світились, ніздрі Чарлі лоскотав дим, проте як не роздивлявся у засклені двері, нічого помітити не міг. Тихо, лише дощ тарабанить по дахові. Чарлі рвонув двері — замкнено. Він узявся гатити кулаками. Довгий час ніхто не виходив, і, коли місіс Фленнаган нарешті з'явилася в передпокої, Чарлі подумав, що вона спала. Адже на ній був той