Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

— Ти знаєш, яким є цей світ. Ти вже чув про Федерацію, правда ж чув? Іноземцям туди дуже й дуже важко вступити. Французька Федерація високої моди була одним із найбільш закритих клубів у світі. Вона призначала тих, хто міг взяти участь у Тижнях Паризької Моди, й визначала ті якості, якими мали бути наділені її учасники. Заснована в 1968 році, вона була надзвичайно могутня, і ніхто не мав права використовувати зареєстровану нею марку «Висока Мода» (Haute Couture), не ризикуючи потрапити під суд.

Вона випускала десять тисяч примірників «Офіційного каталогу» своїх двох виставок, що відбувалися двічі на рік, вирішувала, як розподілити дві тисячі акредитацій серед журналістів усього світу, добирала великих покупців, призначала місця показу — залежно від значущості модельєра.

— Я знаю, яким він є, — відповів Хамід, закінчуючи на цьому розмову.

Модельєр передчував, що той, із ким він тепер розмовляє, стане в майбутньому його знаменитим суперником і що вони ніколи не будуть друзями.

Через півроку все було готове для великої авантюри — Хамід звільнився зі служби, відкрив своє перше ательє у Сен-Жермен-де-Пре й почав боротися, як умів. Він програв не одну битву. Але зрозумів одну річ: він ніколи не зможе піддатися тиранії великих фірм, які диктують тенденції моди. Він має бути оригінальним, і йому вдалося цього досягти, бо він приніс із собою простоту бедуїнів, мудрість пустелі, те, чого навчився на тому підприємстві високої марки, де працював понад рік, він мав підтримку людей, які глибоко розумілися на фінансах, і мав у своєму розпорядженні оригінальні й ніколи не бачені тут тканини.

Через два роки він відкрив уже п’ять чи шість ательє по всій Франції, і його прийняли до Федерації — не тільки за його талант, а й завдяки з’язкам шейха, чиї представники здійснювали безперервний тиск на ті французькі компанії, що повідкривали філії в його країні.

Відтоді чимало води протекло під паризькими мостами, люди змінювали свої погляди, президенти обиралися або закінчувався термін їхнього мандату, нові технології здобували все більше прихильників, Інтернет запанував над усіма засобами комунікацій на планеті, усе більше галузей людського знання та людської діяльності ставали прозорими й видимими для широкої публіки, розкіш і гламур відвойовували втрачені позиції. Результати праці Хаміда зростали й поширювалися на весь світ, його бізнес тепер охоплював не тільки моду, а й виробництво аксесуарів, меблів, косметики, годинників, ексклюзивних тканин.

Хамід став володарем великої імперії, й усі, хто вкладав гроші в його мрію, були повністю винагороджені тими дивідендами, які він виплачував акціонерам. Він і далі здійснював персональний нагляд за всім, що виробляли його підприємства, був присутній на найважливіших фотосесіях, власноруч малював ескізи до більшості своїх моделей, щонайменше тричі на рік відвідував пустелю, де молився на могилі батька й звітував перед шейхом. Але тепер перед ним постав новий виклик: йому захотілося зняти кінофільм. Він подивився на годинник. Сказав Єві, що їм пора йти.

Вона запитала, чи це справді дуже важливо.

— Не дуже важливо. Але я хочу бути там присутнім.

Єва підводиться. Хамід кидає останній погляд на славетного й самотнього модельєра, який споглядає неозору широчінь Середземного моря, байдужий до всього іншого.

К Коли ти молодий, ти завжди маєш одну мрію — врятувати світ. Одні швидко забувають про неї, переконавши себе в тому, що в житті є багато важливіших справ — створити родину, заробити гроші, вирушити в далеку подорож і вивчити іноземну мову. Інші бачать для себе можливість узяти участь у якійсь діяльності, що дозволить певною мірою змінити суспільство і той світ, який ми передамо у спадок наступним поколінням.

Вони починають обирати професію: стають політиками (на початку завжди керуючись бажанням допомогти в такий спосіб своїй спільноті), активістами того чи того соціального руху (які завжди вірять у те, що злочин спричиняють класові відмінності), митцями (які вважають, що все втрачено й треба починати з нуля) і… поліціянтами.

Савуа був абсолютно переконаний у тому, що він може бути абсолютно корисним. Прочитавши чимало детективних романів, він вважав, що, коли всі лихі люди опиняться за ґратами, порядні люди здобудуть своє місце під сонцем. Він навчався в поліційній академії з великим ентузіазмом, мав відмінні оцінки з теоретичних дисциплін, тренував тіло, щоб бути готовим до будь-яких кризових ситуацій, навчився влучно стріляти, хоч ніколи не мав наміру когось убити. Протягом першого року служби він вважав, що опановує реальність обраної ним професії — тоді як його товариші тільки й знали, що нарікати на низьку платню, на некомпетентність органів правосуддя, на упереджене ставлення людей до поліції й на майже повну бездіяльність у царині їхньої діяльності. Мірою того, як минав час, життя й нарікання на нього по суті залишалися незмінними і лише одна річ зростала.

Кількість списаного паперу.

Будь-яка подія мала бути детально описана з погляду де, як і чому. Простий випадок зі сміттям, викинутим у забороненому місці, вимагав детального звіту про пошуки винного (що завжди залишав за собою якісь конкретні сліди — такі як конверти з написаною адресою або використані квитки на літак), місце події неодмінно фотографувалося під усіма можливими ракурсами, ретельно накреслювався план місцевості, зловмиснику надсилали повістку — спочатку в досить приязному тоні, а потім другу, у значно суворішому, а якщо винний вважав усе це непотрібною тяганиною і нехтував усі виклики та попередження, то проти нього розпочинали судовий процес із вислуховуванням свідків, ухваленням вироку, касаційними скаргами, що їх складали досвідчені адвокати. Могло минути не менш як два роки, перш ніж процес здавали до архіву без жодних наслідків для обох сторін.

Такі злочини, як убивства, були рідкістю. Найновіші статистичні дані