Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Йому хотілося кликнути великим зовом, дарма, що посеред святих стін монастиря: – Гуслю, а живо!

У той раз зринув з-поза пліч хороводу могутній обрис ще одного мниського гостя, що куняв досі осібняком: Добриня захопив оком пругастий арабський виссон, який закутував когось то так цупко, що цей здавався, бути від чуба до п’ят у повійках, як маґ. Тінь дивогляда облетіла в ломаних лініях стелину і вкрила собою мовчазний хоровід, що ступав одинцем повз ковані двері.

Добриня поспішив ласим зором за отсим раменем, простертим верх голов, пробоєм, і вітер споминів розгойдав думки воєводи. Він з’ясував неймовірну річ, що великан, приліплений у сутолоці до кедрової дошки одвірка, йому не чужий, а рух, яким він стрибнув із світла у тьму, – «той сам».

І Добриня подався вперед від наглої постанови, – ще мить і він викине з себе оце важке слово, нарешті! Але вже ігумен брав його під руку, вів на привітне, плетивом дрібних рож заснуте підсіння, звідки видно було сад із завішеним в блакиті нароженьком, говорив:

– Хочете? Поведу вас до келії захожих, де зупинився оден знатний світовий проходимець… Може придасться вам знати, що він всі недуги магічною формулою в трикутнику лікує, альхімію в мене розводить…

– Чи не цей з головою в полосатих веретах, як коптійський жрець над курильницею, або зебра, що її я бачив у молодости моїй над Салєфом?

– Він лікар, фільозоф і астрольоґ – строго проніс ігумен. – З воздушних явищ судьбу пророчить, з відносин чисел до себе долю віщує, демонів на поводах держить… З сімома найвищими духами у царині духа раз у рік пробуває…

– Звідки ж виводиться рід його? – ввічливо поцікавився Добриня й позіхнув у наставлену долоню.

– Він натякає, що з Італії перед костром втік, довгі роки проміж всякі, де не є, монастирі, високого ума ради кочує. Вивчив мову Мефодія і Кирила, та все-таки помітно, що чужинець.

– А може він просто мантій? – розсіяно зворкотів витязь, рад витягнути кости на запашній мниській соломі.

З вагою, думками далеко, ігумен відповів:

– Він хтось безконечно більше, воєводо.

– Значить, горлоріз?

Монах замахав обома руками як в обличчі богохульства і став ще блідіший від чару власних слів, від шепоту просто в ухо Добрині:

– Він – вічний скиталець, от що!

– Чудасія! У Синевідсько забрів?

І тут Добриня вп’ялив в ігумена свої полинялі очі з іскрою в глибині, хитав чубатою головою, як з доброго жарту.

– Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував, – з його фудульним говором, ворожбами з піску та когутячих пер він здавався не при свому умі. Та згодом один, другий вислів спонукав мене до уваги. Це було так, воєводо, наче я напився вина з амфори, що збереглася ще з часу Скифів. Завважте, що скажу: цей чоловік не знати кілько літ прожив, земель проміряв, горя й радости виніс. Все розсипом у нього, коли йде про час і події, – і це є так, ніби з гірського шпилю в снігах він глядить на марний світ унизу, байдуже йому річи і люди з їх малими нудьгами… І мова у нього з висот, ніяково від неї… Проте в науці він олицетворений лад і простота.

Помовчав і глядів, як після тихого дощу краєвид прояснів ще раз перед ніччю під блідорожевий посвіт перших зір.

– У пустині, – продовжав з насолодою, – збирав мід до улия душі і самоту лісів пив з молоком серни… Задля цеї мудрости, якому нашому брату за протяг одного життя не доводиться бути ситим, ми його в пошані й держимо…

Добриня простодушно кивав головою, хоч втомився був міркуванням більше крилатим, чим у тяжкости своїй був рад переносити. Оглядався за поміччю собі, за Скобейком, та цей стояв ще у вікні трапезної кліти на спочутливій розмові з виклятим іконописцем. Час до часу долітали Добриню слова лютих, як їдь, скарг, Агатангелових:

– У Візантії навіть кисть художника куди свобідніша! На власні очі бачив я там Менольоґіон, мальований для кесарія Василія ІІ, чотириста трицять мініятур, самі кипучі живою кров’ю студії з природи, – подумайте! Я б махнув з розпуки на небо і святців з їхніми канонами краси, малював би залюбки от хоч би дику свиню з золотою щеттю, як на ній жене Фреїр, вічне сонце, на зустріч Фреї…

Розваг Скобейка не було чути і годі було второпати, що він там думав про Агатангелове горе, чи може й не думав нічого. Впрочім ігумен мов нарошно понищив голос і так палкий:

– І смак же в нього, в чужинця, особливий! Велить собі у свята варити страву зі самих ніжних городовин у суміш з раками, сморжами і яєшним тістом на масляній підливі. А в будень просить щораз брескву в пластинках до меду, закроплювану вином…

Аскет зітхнув непомітно для себе самого і дивувався без краю:

– Над світом як бусьол перелітав, це видно… Заговорить про стару Родну, де полочуть золото Темплярійці, і бачиш, як він там на вечірніх чатах в степовій тирсі Половчина, жовтопику підглядає… Дарма, що східний виссон на ньому, його лице кричить, що воно: північ, що він із вікінґів, і мабуть не розкрашує нічого, коли каже, що з Акселем, єпископом Люнду приятелював, під престольне місто основний камінь клав… Тільки тоді як міг він рівночасно в монастирі святого Ґаля бути цим, якого звали там колись Еккегардт ІV? Одно слово: маг…

Ігумен потер чоло у хвилястих борознах від вражіння і шепотів спроквола, ніби це він сам став у думках