Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

— До монастиря,— відповів я,— хочу послухати вшанування богородиці.

— Хай вона завжди дбає за тебе! — Старий прискорив ходу й наздогнав мене.

— Може, це ти і є ота вугільна компанія, про яку всі говорять?

— Я.

— О, хай тобі пресвята богородиця дає добрі прибутки. Ти зробив велику справу для нашого краю: дав хліб убогим родинам, хай береже тебе господь!

Але невдовзі хитрий старий, видно, вже пронюхавши, що справи мої йдуть зле, додав заспокійливо:

— Та хоч би ти й ніякого зиску не мав — не шкодуй! Віддяка тобі забезпечена — потрапиш до раю!..

— Мені тільки цього й треба, дідусю.

— Я не дуже грамотний, та якось чув у церкві слово боже, і те слово вкарбувалося мені в мізки, і вже не йде з думки: продай, каже господь, усе, що маєш і чого не маєш, і придбай велику перлину. А що то за велика перлина? Спасіння душі, синку. Ти, милостивий пане, стоїш на шляху до великої перлини.

Велика перлина! Хіба не вона зблискувала стільки разів у моїх думках, серед мороку, як велика сльоза?

Ми, двоє чоловіків, ішли попереду, а жінки, схрестивши руки на грудях, за нами. Час від часу ми перемовлялися про те, про се — чи зав’яжуться плоди на оливах, чи буде дощ на сходи ячменю. І, мабуть, обидва ми зголодніли, бо швидко перевели мову на їжу і вже більш ні про що не говорили.

— А яка їжа тобі найбільш до смаку, дідусю?

— Всяка, всяка, синку. Казати: оця їжа добра, а ота погана — великий гріх.

— Чому? Хіба не можна вибирати?

— Таки ж не можна!

— Але чому?

— Тому що є люди, які голодують.

Я присоромлено замовк. Ніколи моє серце не досягало такого благородства і такого співчуття.

Радісно, переливчасто, мов жіночий сміх, залунали дзвони монастирської дзвінички.

Старий перехрестився й пробурмотів:

— Допоможи нам, всемилостива Матір божа Заклана! У неї на шиї ножова рана, і кров тече. За корсарських часів...

І почав змальовувати муки богородиці, немовби справді була така жінка, переслідувана донька вигнанця. Її поранили ножем невірні агаряни. Тоді вона, плачучи, прийшла сюди зі Сходу разом із своїм дитям.

— Раз на рік з її рани тече справжня гаряча кров,— розповідав далі старий.— Пригадую, якось на її свято — я тоді ще був безвусим юнаком — зійшлися ми з усіх навколишніх сіл поклонитися їй, милостивій. Було п’ятнадцяте серпня. Ми, чоловіки, полягали спати надворі, а жінки — всередині. Аж ось я вві сні — господи твоя воля! — чую, ЩО мене кличе богородиця. Підхоплююсь на ноги, біжу до ікони, торкаюся рукою до шиї богородиці і що бачу? Пальці мої закривавились...

Старий перехрестився, обернувся назад, поглянув на жінок і підохотив їх:

— Гей, жіноцтво, тримайтеся, вже підходимо!

І вже тихше продовжував розповідь:

— Я ще був неодружений. І от упав я перед богородицею, поклонився всемилостивій і вирішив залишити цей оманливий світ — постригтися в ченці...

Він засміявся.

— Чого смієшся, дідусю?

— Так як же мені не сміятися, синку? Наступного ж таки дня сатана прикинувся жінкою і постав переді мною — он вона, ласкава пані!

І, не обертаючись, показав великим пальцем назад, на стару, що мовчки йшла за нами.

— Ти не дивись, що вона тепер така бридка,— сказав він.— Тоді вона була жвава й налита, як рибина. Її навіть дражнили Тонкобровою. А тепер — ех! кляте життя! — де її брови? Полетіли до чорта, вилиняли!

Тої ж миті стара позаду нас гаркнула, мов зла собака на прив’язі, але не сказала й слова.

— А ось і монастир! — мовив старий, показуючи рукою.

Монастирок, затиснутий між двома великими скелями над самим морем, сяяв білизною.

Купол і дерковки посередині, свіжовибілений вапном, округлий, маленький, скидався на жіночу грудь, навколо церкви виднілося п’ять чи шість келій з пофарбованими зеленою фарбою дверима, у дворі височіли три великі кипариси, схожі на свічки, а вздовж усієї огорожі квітли арабські смокви.

Ми пішли жвавіше. Крізь відчинене віконечко церковки лився мелодійний псалом, морське повітря пахло миром. Заокруглені вгорі двері були широко відчинені, переддвер’я, вимощене білим та чорним прибережним камінням, блищало чистотою. Попід стіною, ліворуч і праворуч, стояли горщики з м’ятою, майорами й волошками.

Спокій, тиха краса. Сонце заходило, побілені стіни рожевіли.

У теплій сутіні церковки пахло воском, у диму від ладану похитувалися постаті чоловіків і жінок, п’ять чи шість черниць, туго затягнутих у чорні ряси, співали тонкими ніжними голосами псалом, раз у раз б’ючи поклони, тому чулося шелестіння ряс, ніби шуміли крила. Я вже багато років не слухав ушанування богородиці.

Після бунту ранньої молодості я з презирством і гнівом проходив мимо церков, але з бігом часу пом’якшав. Подеколи я став ходити до церкви на великі свята — на різдво, на всенощні, на Великдень — і радів відродженню дитини, що залишилася в мені. Дикуни вірять, що коли музичний інструмент утратить своє культове призначення, і його містична сила щезне, він починає видавати гармонійні звуки. Отак і в мені релігія набула суто естетичного змісту.

Я став у кутку, сперся на лаву, відшліфовану, як слонова кістка, безліччю рук віруючих, і заслухався візантійською мелодією, що йшла з глибин часу:

«Слава тобі, висото, недосяжна для людського розуму, слава тобі, глибино, неосяжна й для очей ангелів... Слава тобі, наречена неодружена...»

І знову черниці схилилися в земному поклоні, і знову, наче крила, зашелестіли ряси.

Хвилини пролітали, наче янголи з пропахлими миром крилами та нерозквітлими лілеями в руках, і славили чесноти Марії. Сонце зайшло, запали м’які, сині сутінки. Не пам’ятаю, як ми опинилися надворі, як я залишився сам із старою ігуменею й двома молодесенькими черницями під найвищим кипарисом. З’явилося варення, холодна вода, зав’язалася спокійна розмова...

Говорили ми про чудеса богородиці, про вугілля, про курей, що оце саме навесні почали нестися, про сестру Евдоксію, яка страждає від падучої, про те, що та бідолаха падає на церковні плити і б’ється, як риба об лід, а з рота в неї тоді йде піна, і вона лається та рве на собі одяг...

— Їй тридцять п’ять років,— додала ігуменя, зітхнувши, проклятий вік, важка пора! Хай всемилостива допоможе їй одужати... Через десять — п’ятнадцять років одужає.

— Десять — п’ятнадцять років...— проказав я й зітхнув.

— Що