💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

Читаємо онлайн Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
Цієї ночі в просякнутих потом простирадлах його присутність була очевидною, й Даніель почувався Каїном: ось я, ось я такий, яким ти мене створив, боягуз, порожняк, педераст. І що далі? А погляд його був скрізь і всюди, німий, прозорий, таємничий. Врешті Даніель заснув, а коли прокинувся, то був сам. Тільки згадка про цей погляд. Юрма струмувала з усіх розчинених дверей, чорні рукавички, пристібні порцелянові комірці, кроляче хутро, родинні помники в руках. Ох, подумав Даніель, потрібна метода! Я стомився бути цим безугавним випаровуванням у порожнє небо, я хочу який-небудь дах. Його мимохідь зачепив різник, гладкий рум'яний чолов'яга, який у неділю надівав лорнет, аби підкреслити свою значущість; його волохата рука стискала молитовник. Даніель подумав: він покаже себе на людях, погляд упаде на нього від шиб і вітражів; вони всі показуватимуть себе на людях; половина людства живе під поглядом. Чи ж відчуває він цей погляд на собі, коли рубає сокирою м'ясо, що крається від ударів, оголюючи круглу сизу костомаху? Його бачать, бачать його жорстокість, як бачу я свої руки, його захланність, як бачу я цю рідку чуприну й цю крихту милости, яка просвічує крізь захланність, мов залисина крізь чуба; він це знає, він перегорне загнуті сторінки свого молитовника, застогне: Господи, Господи, я захланний. І на нього впаде згори погляд Медузи, який обертає на камінь. Камінні чесноти, камінні пороки: що за супокій. Ці люди мають перевірені методи, з досадою подумав Даніель, дивлячись на чорні спини, які занурювалися у сутінки церкви. Троє жінок дріботіло біч-о-біч у червонястій вранішній ясності. Троє смутних і зосереджених молодиць, які звиклися з усім. Вони затопили у грубі, позамітали підлогу, налляли молока в каву. Вони були всього-навсього рукою на держаку віника, долонею, що стиснула вушко чайника, тією мережею імли, яка клубочиться над речами, просякаючи крізь мури, куриться над полями й гаями. Тепер вони йдуть туди, в сутінь, стануть тим, чим вони є. Він ішов за ними оподаль; а якщо і я туди піду? Сміх та й годі: ось я, ось я, такий, яким ти мене створив, смутний, боягузливий, невиправний. Ти дивишся на мене, і будь-яка надія тане: я стомився втікати від самого себе. Але під твоїм поглядом я знаю, що більше не зможу втікати від себе. Я увійду, стоятиму посеред цих жінок, що повклякали на коліна, як монумент беззаконню. Я скажу: «Я Каїн. То й що? Це ти мене створив такого, от і терпи». Погляд Марсель, погляд Матьє, погляд Боббі, погляди моїх котів: всі вони завжди зупинялися на мені. Матьє, я педераст. Я є, я є, я є педераст, мій Боже. У старого чоловіка зі зморшкуватим обличчям на оці блищала сльоза, він люто кусав кінчики прокурених вусів. Він увійшов до церкви, похилий, немічний, здитинілий, і Даніель увійшов за ним. О цій порі Рібадо, насвистуючи, гуляв крикетним майданчиком, і хлопці шукали до нього: «Ну що, Рібадо, ти у формі?» Згортаючи цигарку, Рібадо думав про це, почувався він так, немов у руках його було порожньо, він сумовито дивився на вагони й ряди діжок, й чогось бракувало йому в руках, тягаря цвяхованої кулі, що так зручно лежить у долоні; він дивився на діжки й думав собі: «Як шкода, що сьогодні неділя!» Маріус, Клодіо, Ремі один по одному пішли до війська, гратися в солдатиків; Жюль і Шарло гарували, як могли, вони котили діжки уздовж рейок, удвох піднімали їх і кидали у вагони; вони були міцні, але вже в літах, Рібадо чув як вони хекають, піт цебенів їхніми голими спинами; вони ніколи не закінчать. Якийсь здоровецький чолов'яга з пов'язкою на голові вже чверть години тинявся складом; врешті він підійшов до Жюля, й Рібадо побачив, як губи його заворушилися. Жюль слухав його з непритомним виглядом, а потім наполовину звівся, взявся попід боки й кивнув на Рібада.

— Що таке? — поспитався Рібадо.

Чолов'яга, заточуючись, підійшов до нього; він ступав, ніби качка, ступнями назовні. Справжнісінький драб. Він торкнувся пальцями пов'язки, немовби вітаючись.

— Робота є? — поспитався він.

— Робота? — перепитав Рібадо. Він дивився на чолов'ягу: драб, та й годі, пов'язка замурзана, на вигляд кремезний, та обличчя страшенно бліде.

— Робота? — знову перепитав Рібадо.

Вони нерішуче розглядали один одного, Рібадо подумав, чи не зомліє зараз цей тип.

— Роботи, — чухаючи потилицю, сказав він, — у нас повнісінько.

Чолов'яга кліпнув очима. Зблизька він мав не такий лихий вигляд.

— Я можу працювати, — сказав він.

— В тебе недужий вигляд, — сказав Рібадо.

— Що?

— Кажу, ти скидаєшся на хворого.

Чолов'яга зачудовано глянув на нього.

— Я не хворий, — сказав він.

— Ти білий, мов крейда. І що це за пов'язка?

— Та то мене по голові втелющили, — пояснив чолов'яга. — Пусте.

— Хто це тебе втелющив? Поліцаї?

— Ні, хлопці. Я можу працювати хоч зараз.

— Хтозна, — сказав Рібадо.

Чолов'яга нагнувся, взяв діжку й підняв її на простягнутих руках.

— Можу працювати, — поставивши її на землю, сказав він.

— Ну й гаспид! — захоплено вигукнув Рібадо. І додав: — Як тебе зовуть?

— Мене зовуть Здоровань Луї.

— В тебе є документи?

— Військовий квиток, — відказав Здоровань Луї.

— Ану давай.

Здоровань Луї понишпорив у внутрішній кишені сорочки, обережно дістав квиток і простягнув Рібадові. Той розгорнув його і засвистів.

— Оттак-пак! — сказав він. — Оттак-пак!

— У мене все гаразд, — занепокоєно сказав Здоровань Луї.

— Гаразд? А ти вмієш читати?

Здоровань Луї хитро зиркнув на нього.

— Щоб носити діжки, читати не треба.

Рібадо простягнув йому квиток.

— Хлопче, у тебе мобілізаційна посвідка номер два. Тебе чекають у казармі в Монпельє. Раджу тобі поспішити, а то тебе зарахують до тих, хто ухиляється од війська.

— В Монпельє? — приголомшено перепитав Здоровань Луї. — Таж мені немає чого робити у Монпельє.

Рібадо розлютився.

— Кажу ж, ти мобілізований! — вигукнув він. — У тебе мобілізаційна посвідка номер два, тебе призвали до війська!

Здоровань Луї запхав квиток до кишені.

— То що, ви не візьмете мене на роботу? — поспитався він.

— Я не беру на роботу дезертирів.

Здоровань Луї нагнувся й підняв діжку.

— Вірю, вірю, — хутко сказав Рібадо. — Ти силань, тут нічого не скажеш. Та який мені з того зиск, якщо тебе заарештують за сорок вісім годин.

Здоровань Луї поклав діжку на плече; насупивши густі брови, він зосереджено дивився на Рібада. Рібадо стенув плечима:

— Шкодую, — сказав він.

Більше не було про що говорити. Він одійшов, думаючи собі: «Дезертир мені не потрібен». Потім гукнув:

— Гей, Шарло!

— Га? — поспитався той.

— Глянь на того чолов'ягу, він ухиляється од війська.

— Шкода, — сказав Шарло. — Він міг би

Відгуки про книгу Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: