Лицарі любові і надії - Леся Романчук

де золото миють, руду видобувають. Мабуть, від слова «іскать», так мені здається... — спробував пояснити Юрій. — В шахті теж за кілька місяців людина на скелет ходячий перетворюється. Не неволя, не мала пайка убиває — важка робота. І ще — статті наші. З 58-ю, це наша, українська, 54-та, тільки «тяжолий фізіческій труд», іншого немає. Навіть як пощастить знайти земляка чи зласкавиться доля і пошлють на легшу працю, за місяць-другий знайдеться сволота, що заволає — «А куди ж ви цього політіческого між нормальних людей, соціально-блізкого блатного елемента поставили? Тут він ще місяць протягне, не подохне завтра»... Єдиний шлях вижити — опинитися між «придурками»!

Іван уже не раз чув це слово, та змиритися з його принизливим значенням не міг:

— Я? Між придурками? Та ніколи, нізащо! Хай буде, що буде!

— Ну й немудрий ти! Он я, бачиш, вижив. І сподіваюся свою десятку дотягнути потихеньку. Я — художник. От і зараз роботу собі підшукав непильну — одній лікарці картину пишу. А вона мене від етапу прикриває.

— Картину? — недовірливо глянув Іван.

— Атож. Ще й знаєш яку? «Загибель Помпеї»! — Панов задоволено всміхнувся, пригадавши, як запропонував лікарці зобразити велике багатофігурне полотно, яке мало б прикрасити її квартиру. — Знаєш, скільки там роботи? Ого-го! На півроку стане! Ото я тут і перекантуюся на пересилці, поки навігація не припиниться. А взимку звідси шлях тільки на захід... Утямив?

— Так я ж не художник, хисту не маю, — зітхнув Іван.

— Зате — поет! Чув я твої вірші. Гарно пишеш!

— У газеті не такі вірші потрібні. А про Леніна-Сталіна я їм писати не буду, не діждуть! — стиснув кулаки Гнатюк.

— Ну, що з тобою робити... — знизав плечима Панов. — Давай хоч прогуляємося трохи. Повітря — єдине, що тут доступне. І літо, тепло...

Із зони видно було море. Обидва, поет і художник, присіли на горбочку і вдивлялися у далечінь. Вечірнє небо цвіло особливими, синьо-бузково-фіолетовими барвами. Вода зливалася з небом на обрії, одна барва переходила в іншу, та надто неприродними для українського ока виглядали ці північні переливи.

— От намалюй таке — і ніхто не повірить, скажуть — не буває такого неба, не буває такого моря, — ділився Панов.

—А словом таке описати — треба хіба... Шевченком бути... — нітився перед власним безсиллям описати красу природи й водночас безпросвітність і розпач існування у цих небачених і нечуваних барвах Іван Гнатюк. — Написав тут щось таке...

Бувало, обрієм прозорим,

В’язав я мерву почуттів —

Й чаїним криком понад морем

У далеч погляд мій летів...

— Ех, не в ту далеч ми з тобою дивимося, друже, — зітхнув Панов. — Україна, вона ж не за морем, там — Колима... Україна — там, на заході...

— А наша дорога — на схід. На північ...

— І хто ж коли опише ці наші смертні, трагічні дороги... — не спитав, а скоріш видихнув Панов. — Хто повернеться, щоб сказати людям правду?

— Я не повернуся. Сам бачиш, куди мені? Але ж у тебе, Юрію, шлях зворотний, ти протримаєшся! Запиши... ні, краще запам’ятай! Я тут написав дещо... про етап...

І Гнатюк почав стиха:

Вечірній Львів. І знічена колона.

І конвоїри з псами — не втекти.

Діждалися товарного вагона

І зникли в ньому, вирвані з глоти.

В два яруси вмостилися квапливо —

До грона гроно стрижених голів —

І в забутті крізь дим локомотива

Стривожено дивилися на Львів.

Загув гудок — і рушили. Як тіні,

Хиталися у рамочці вікна.

Остання ніч на рідній Україні,

А далі — невідома чужина.

Зникали сили, тижні і вокзали,

Ніхто не знав, куди нас за.везуть,

Ми, як поліна в штабелі, лежали,

На дні і ночі міряючи путь.

Солона риба — їли чи не їли,

Але нікому й крапельки води —

Немов кати, бездушні конвоїри

Знущалися із нас — не доведи.

По на.дцять раз на ніч, несамовиті,

Лічили наші ребра залюбки —

Нема нічого тяжчого на світі

За дерев’яні їхні молотки.

Так цілий місяць в голоді й печалі

Ми пропа.дали, биті задарма.

Урал — Байкал — порт Ваніно, а далі —

Охотське море, далі — Колима.

— Далі — Колима... — повторив Панов. — Прочитай іще раз, Іване. Хочу запам’ятати.

— Та я це записав... — Гнатюк показав крихітний клаптик, на якому бісерно, скорочуючи слова, записав текст.

— Запам’ятай. Надійніше буде. А записів не тримай, знайдуть — отримаєш на повну котушку... Та й вірші згинуть. А це — справжні вірші, Іване, те, що від нас залишиться колись, — правда.

Знаючи мінливість долі — нині ти з одними, завтра — з іншими, Гнатюк цінував кожну хвилину між людьми, яких послала доля, слухав історії про табірне буття, на які щедрий був Панов, і мотав на вус, а раптом знадобиться...

Юрієві довелося у воєнні роки зустрічатися з багатьма відомими людьми — бачив по таборах дружин Бухаріна, Штерна.

Не тільки самих злочинців — усю родину мусила перемолоти пекельна машина. Дружин Тухачевського і Гамарника розстріляли одразу ж після арешту чоловіків.

— Чому? Навіщо? — не міг збагнути безглуздої жорстокості Гнатюк. — Це ж лише жінки... Чим вони завинили?

— А раптом щось чули? Раптом розкажуть?