Судний день - Ярослав Іванович Ярош

На деякий час запала мовчанка. Нарешті перший знову сказав:

– Ще говорять, що цієї ночі має відбутися у них рада, будуть ножі освячувати.

– А ми проти їхніх ножів виставимо гармати.

– Між хлопами крутиться чимало запорожців.

– Та що так лякаєшся цих лотрів? От мені б з ними зустрітися – я уже їм показав би. Трощитиму їхні голови, як капусту. Або, краще, порозганяв би їх батогом, щоб ішли до плуга. Наш пан Воронович, мабуть, вже розтерзав їх кубло в Мотрониному, скоро й за інших візьметься.

Саме в цей час сонце уже показалося над Мотронинським лісом і вранішній туман почав розсіюватися. Жовнір саме прикурив люльку, затягся димом. Раптом його погляд застиг. Люлька нараз випала з широко відкритого рота. Товариш і собі оглянувся.

– Матко Боска!

З лісу в бік містечка сунула сила-силенна озброєного люду. Їх уже було видно сотні, а нові полки все виходили й виходили з лісу.

– Чого ти стоїш?! – забелькотав до свого товариша жовнір, який щойно нахвалявся розганяти коліїв батогами. – Біжи, буди губернатора, підіймай сторожу, а я решту на ноги поставлю. Тікати треба звідси, доки гайдамаки не прибігли сюди. Матко Боска, порятуй нас!

Через годину отаман Залізняк уже стояв на міському майдані в оточенні своїх людей та мешканців містечка. Ціла Медведівка вийшла йому назустріч, а от губернатор зі своїми посіпаками зуміли втекти.

Залізняк уже знав, що тут виробляли конфедерати. Максим спідлоба оглянув усе навкруги, коротко скомандував:

– Бийте, братці, панів. Хто грабував вас – того грабуйте, калічте тих, хто вас калічив. А котрий душу загубив – відправляйте без вагань до чортів у пекло!

Люди кинулися по місту, відшукали конфедератів, які не встигли втекти з губернатором та не пішли з Вороновичем. Розправа була швидкою. Жовніри й не думали чинити опору – повтікали з міста, мов щурі.

– Паліть панські кубла, щоб і духом панським не смерділо. Діліть панське добро та гайда з нами!!! – далі командував Максим.

Одночасно другий гурт гайдамаків напав на Чигирин. Пани саме повкладалися спати. Вони товклися по місту весь день, а ледь не цілу ніч пиячили. Тепер спали, та Чигирин не спав. Залізняк попередив мешканців старої Богданової столиці, щоб цієї ночі чекали гостей. І справді, добре озброєний загін увійшов у містечко, де його вже дожидали також озброєні люди.

– Де пани?

– У замку. Поснули п’яні.

– То пускаймо їм, брати, «червоного півня».

Вони прокралися в замок, зняли сторожу. Сонце вставало, обливаючи землю червоним світлом. Тут же спалахнуло ще яскравіше світло від пожежі. Замок зайнявся, як свічка. Сонні пани почали вискакувати на подвір’я, а тут:

– Добридень! Приймай, панове, гостей!

Дізнавшись, що це гайдамаки, пани з чигиринським гарнізоном спробували вчинити опір. Дарма: колії «сипонули жовнірам в груди свинцевого гороху», а тоді зі списами, бердишами та косами кинулися в бій.

– Бий та ріж! – лунав по цілому замку гайдамацький клич. Пани, які ще намагалися чинити опір, були затиснені в кільце на березі Тясмину та вибиті до ноги. Червона кров влилася в річку, скаламутивши її воду.

Левченко уже знав і про напад конфедератів на монастир, і про початок повстання. Це круто змінило його плани. Спершу він хотів швидко відійти з міста і розчинитися у лісах, однак зараз вирішив, що замок треба зберегти в своїх руках. Ні, високі мури йому були не потрібні, але якщо їх знову займуть конфедерати чи жовніри, то повстанцям доведеться його штурмувати, втративши при цьому багатьох бійців.

Вірніше кажучи, це він придумав не сам – Гаранджа порадив. Цей хлопець добре вмів варити головою, і Левченко тепер подякував долі за те, що товариш залишився з ним. Моторний радив передати місто козакам Білуги, однак Левченко і сам розумів, що наразі козакам до кінця довіряти не можна.

До ранку в замку вже не залишилося слідів нічного бенкету: гайдамаки вивезли за місто трупи і закопали там у спільній могилі. Припаси було пораховано і роздано людям. Особливо повстанці зраділи захопленій зброї: тепер їхній загін був набагато краще укомплектований, тож під рукою у Левченка була вже сотня добре озброєних вершників. Із такою силою можна робити блискавичні наскоки на загони ворога, завдаючи йому дошкульних ударів. Головне зараз було втримати замок, не зазнавши при цьому великих втрат.

Гайдамаки укріпилися сильно, розставили варту і розіслали роз’їзди, аби виявити, де знаходиться зараз ворожа сила. Однак, на велике здивування Івана Левченка, ніхто замок відбивати не поспішав. Більше того, розвідка доповідала, що, довідавшись про жаботинський погром, пани починають збиратися і покидати свої маєтки, рухаючись на захід.

– Ото нагнали ми, панове-товариство, ляку на шляхту, – холодно посміхнувся Левченко.

До замку прибули козаки Мартина Білуги. Сотня залишилася за брамою, всередину пустили тільки сотника. Левченко сидів на возі, курив люльку.

– І що? – запитав Мартин. – Будеш тут сидіти?