Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Із «Бельвю» зателефонував мені до театру Беласко. Я почув його тремтячий, розлючений і квапливий голос. Він кричав:
— Чарлі, ти знаєш, де я, правда? Що ж, Чарлі, це не література. Це життя.
У театрі я перебував у світі ілюзій, натомість він, Гумбольдт, вирвався з нього — адже так?
Але ні, замість бути поетом, він лише зображав поета. Він розігрував «Агонію американського митця». І це не Гумбольдт, це США заявляли: «Шановні співвітчизники, послухайте! Якщо ви зречетеся матеріалізму і нормальних життєвих прагнень, ви закінчите у “Бельвю”, як оцей бідолашний дивак».
Тепер він збирав довкола себе публіку і влаштовував божевільні сцени в «Бельвю». Він відкрито мене обвинувачував. Любителі скандалів прицмокували, чуючи моє ім’я.
А потім до театру Беласко прийшов із посланням від Гумбольдта його приватний детектив — Скаччіа. Йому потрібні були зібрані нами гроші, і то негайно. Тож ми зустрілися з паном Скаччіа на понурій та душній зацементованій алеї, на яку виходили двері за сценою. На ньому були відкриті сандалі та білі шовкові шкарпетки, дуже брудні. У кутиках його вуст зібрався темний наліт.
— Фонд зберігається як умовний депозит в адвоката, пана Симкіна, на П’ятій авеню. Він призначений винятково на медичні витрати, — сказав я.
— Ви маєте на увазі — психіатричні? Гадаєте, пан Флейшер збожеволів?
— Я не встановлюю діагнозів. Нехай Гумбольдт звернеться до Симкіна.
— Ми з вами говоримо про геніальну людину. Хто сказав, що геній потребує лікування?
— Ви читали його вірші? — запитав я.
— Так, до біса. Я не терпітиму від вас принижень. Ви начебто його друг? Цей чоловік вас любить. Досі вас любить. А ви його любите?
— Яке вам до того діло?
— Він мене найняв. А для клієнта я зроблю все.
Я розумів: якщо я не дам цьому нишпорці грошей, він піде до Гумбольдта в «Бельвю» і скаже, що я вважаю його божевільним. Мене так і поривало вбити Скаччіа на цій безлюдній алеї. Природна справедливість була на моєму боці. Я міг схопити цього шантажиста за горлянку і придушити його. О, з якою приємністю я зробив би це! І хто посмів би мене осудити! Спалах вбивчої ненависті змусив мене скромно потупити очі в землю.
— Панові Флейшеру доведеться пояснити Симкіну, на що саме він потребує грошей, — сказав я. — Їх ми збирали не для вас.
Після цього було кілька дзвінків від Гумбольдта.
— Копи запхали мене у гамівну сорочку. Ти якось до цього причетний? Ти, мій побратим? Вони давали волю рукам, клятий Томасе Гоббс!
Я зрозумів його натяк. Він мав на увазі, що мене цікавить лише сила.
— Я стараюся допомогти, — сказав я.
Він кинув слухавку. Але за хвилю знову пролунав дзвінок.
— Де Кетлін? — запитав він.
— Я не знаю.
— Вона ж говорила з тобою біля білизняної шворки. Ти чудово знаєш, де вона. Послухай сюди, красунчику, ти сидиш на цих грошах. Вони мої. Хочеш мене позбутися з допомогою тих гевалів у білих халатах?
— Тобі треба заспокоїтися, от і все.
Трохи пізніше, понурого й задушливого пообіддя, він подзвонив мені ще раз. Я саме їв сандвіч із розлізлим вологим тунцем, що мав металевий присмак, у грецькому ресторанчику навпроти театру, як мене покликали до телефону. Я взяв слухавку в зірковій гримерній.
— Я розмовляв із адвокатом, — закричав Гумбольдт. — І готовий позиватися з тобою через ті гроші. Ти пройдисвіт. Ти зрадник, брехун, ошуканець і Юда. Ти запроторив мене в божевільню, саме коли ця хвойда Кетлін віддається оргіям. Я обвинувачую тебе у привласненні чужих грошей.
— Гумбольдте, я лише допоміг зібрати ці гроші. У мене їх немає. Вони не в моїх руках.
— Скажи мені, де Кетлін, і я відмовлюся від свого позову.
— Вона не казала мені, куди збирається.
— Сітрине, ти порушив присягу, яку мені дав. А тепер хочеш мене позбутися. Ти мені заздриш. Ти завжди мені заздрив. Я вкину тебе до в’язниці, якщо мені вдасться. Я хочу, щоб ти відчув, як воно, коли по тебе приходить поліція або ж на тебе накидають гамівну сорочку.
А потім — клац! — він кинув слухавку, а я сидів, пітніючи у зірковій гримерній. Гидкий салат із тунця підступав мені до горла, а в боці я відчував кольку — симптом отруєння птомаїном. Актори того дня приміряли костюми й проходили повз двері у своїх панталонах, сукнях та ріжкатих капелюхах. Я потребував допомоги, проте почувався, немов одинокий, вцілілий після кораблетрощі полярник у маленькому човні, немов Амундсен, який махає кораблям на обрії, що виявилися айсбергами. Тренк і лейтенант Шел пройшли зі своїми рапірами, у перуках. Вони не могли сказати мені, що я не був явним брехуном, ошуканцем і Юдою. Але і я не міг сказати їм, що зі мною не так: що я страждаю ілюзією, можливо, чудесною або ж лінивою ілюзією, що мені вдасться за допомогою натхненного піднесення злетіти стрілою прямісінько до істини. До самої істини. Бо ж я був надто зарозумілий, щоби перейматися марксизмом, фройдизмом, модернізмом, авангардом чи будь-чим іншим із того, чому Гумбольдт, як культурний єврей, надавав такого великого значення.
— Я піду до нього в лікарню, — сказав я Деммі.
— Не підеш. Це найгірше, що ти можеш зробити.
— Але поглянь, у якому він стані. Деммі, я мушу піти туди.
— Я цього не дозволю. Він накинеться на тебе. Чарлі, я не можу допустити, щоб ти бився. Він зацідить тобі, а він удвічі більший за тебе, а ще й який знавіснілий та сильний. До того ж, готуючись до постановки, тобі не можна хвилюватися. Послухай, — вона стишила голос. — Я про це подбаю. Сама туди піду. А тобі — забороняю.
Насправді вона так ніколи його й не відвідала. Тепер у