Древляни - Віктор Семенович Близнюк

Вся вона змерзлася в грудку, і відро примерзло до неї, і шкіра примерзла до крижаної куфайки; мати була камінно-глуха, і не чула, як хтось від конюшні гукає її. Вона була глуха, але щось, мабуть, прогуло у вухах, мати повернулася, крізь біле сито побачила: конюшня, чорна діромаха дверей, метляються рукава… Здається, староста махає…

Староста. А вона пам’ятає його бригадиром; він був парубок-веселун і, як усі парубки, любив попоїсти, частенько забігав до них, до її чоловіка — голови колгоспу, мати обом насипала борщу в полив’яні миски і раділа з того, як він ласо уминає гаряче, аж за вухами лящить; він їв і підхвалював, ніхто, мовляв, не зготує такого борщу, і вона, втішаючись, підсипала йому густішого. Мати втішалася, а чоловік ні-ні — та й блимав скоса на парубійка, що упрівав за мискою. Потім чоловік вибачався за свої позирки: «Не сердься, Килю, на мене; знаєш: щось у ньому є чмирівське…»

Мати не збагнула зараз, чого він, староста, кличе; їй треба хутчіше загнати дітей, вже вечоріло, мороз пересипався іскрами, а вони ж голі, синець на синці, та раз кличе староста, треба йти. Вона спроквола повернула до конюшні.

Діти, немов снопки, стирчали під хатою, чорні снопки на білій стіні.

— Де ти була? — спитав староста; молодий, кароокий, він стояв у дверях конюшні, одну руку за спину, а другою розвернув кудлату полу кожуха, ніби заступив тепло, що парувало із стайні; за ним червоніло кілька облич, з вогниками у реготливих зубах.

Мати не чула, про що він питає, вона підступила ближче, щоб розгледіти, хто там стоїть, ніяк не могла продерти очі, вони злипалися, іней зашарував їй лице.

— Де ти була, питаю? — староста не підвищував голосу, на кого тут гримати? От перепинив старчиху, побавиться трохи й відпустить; через плече він підморгував своїм дружкам, і жовті бички в зубах заблискали веселіше.

Мати стояла перед ним, сліпа й холодна, ліктем притискала відро, а воно виторохкувало, мати боялась одного, аби не впасти, її обморило тепло, що било з конюшні запахом сечі та прілих з’їдів.

— Чого мовчиш, ну? — староста ошкірив білі парубоцькі зуби й високо підняв ногу, так високо, що мати побачила шипасту підошву чобота, підняв ногу і переставив через валок снігу. Він був уже коло матері. Розчервоніле обличчя його наближалося, блудливі зіниці розширювались, він ніби хотів злякати жінку ошкіреним усміхом. Вона стояла німа, замість лиця — біле остюччя, шапка інею, з глибини прохукана темна дірка: рот не рот, очі не очі, він сам злякався безликого виду і злякано реготнув: «Ге!.. твою мать!»

На матір дихнуло чадним перегаром, вона угледіла: прискалені зуби, круг них — чорні рубці, запеклася пінка. «Та ти ж п’яний, хлопче, — подумала мати, — пішов би додому, проспався, бо десь брикнеш у сніг, пропадеш, ви ж, молоді, не бережете себе».

— Так ти крала! — реготнув староста, він смикнув із жінчиних рук примерзле відро, і мати хитнулась за ним, але староста відштовхнув її — не сильно, а так, щоб вона ще трималась на ногах. — Ну от, панове, дивіться! — крутнувся кожух, староста показав тим, що попихкували цигарками, відро з послідом і мерзлою землею. — Дивіться, як нас грабують. І хто — бувші активісти, вашу мать, ч-чесні!

Він сито гигикнув, і ті, з бичками в зубах, разом пихнули вогниками; в конюшні було темно, гупали коні в мокру підлогу і тепла гнойова пара валила з дверей. Мати стояла в снігу, чорний горбик під шапкою снігу, вона замерзала, стоячи, а ті, з тепла, пихкали на неї цигарками.

Староста ткнув комусь під ноги відро:

— Висипте коням! — і до матері: — Марш додому, за кражу поліція стребує…

Як відро опинилося в її руках, мати не пам’ятала; вона обняла його, немов горнятко і, притискаючи до грудей, похиталась, побрела від конюшні. І не додому, а чомусь у степ, у замети. Чи вона вже не бачила дороги, чи, може, знов поснувала до скирти. Їй ввижалося, що відро повне, що в ньому тепле жито. Жито ворохом, все темнішими й темнішими буртами, воно тече, сиплеться в очі, в сухий-пересохлий рот, забило їй дух і вона впала. «Брень!» — покотилось відро. Останнє, що майнуло в пам’яті, це як зірвалися з-під хати маленькі снопки і побігли, застрибали по снігу.

Це було останнє.

Жито привалило її чорним буртом.

Чорне жито.

— Не кажіть, батьку, як мати шукала. Вона шукала й замолоду, шукала і в старості, і завжди їй ввижалось зерно… В полові… у зметах… у з’їдах.

— Землячок, на вихід!

Вони сиділи в підвалі. Нагорі, очевидно, була котельня, там день і ніч шурували грубники, в трубах щось гарчало й виклацувало; стіни підвалу, обплетені товстими іржаво-бородатими трубами, дихали жаром, до них ні підсісти, ні торкнутись не можна, і полонені (їх було сімнадцять), напівголі, хто в галіфе, хто в підштаниках, лежали на цементній підлозі. Але й цемент був гарячий, мабуть, і під ним проходили труби, і затхле повітря, і сама темінь були до чаду розжарені. Червоноармійцям давали воду раз на тиждень. Брязкала штаба, у світлу щілину просувалась рука з кавалерійською шанькою, плюхався мокрий брезент на долівку, і тоді голі й спітнілі тіла збивалися в купу, підминали шаньку, одні сьорбали тепле й смердюче пійло з долонь, інші вилизували й висушували калюжки. Вартовий плювався. «Кодло!..